Розділ 51. Дивне пророцтво

Рада мала дуже поверхове уявлення про султанів. Вона бачила їх лише на ілюстраціях у підручниках з історії. Тому, сидячи на тахті між Ніобою та Альбрехтом, дівчина уважно спостерігала за присутніми та намагалася підтримувати розмову.  

Нечутно ступаючи по м'якому килиму, до кімнати увійшла висока дівчина в зеленій сукні з довгими рукавами, що майже торкалися підлоги. На її голові, як і годину тому, виблискувала діадема зі смарагдами. Принцеса Шахрія підійшла й сіла трохи осторонь від гостей.  

Рада відчула себе ніяково. На відміну від привітного султана, його племінниця випромінювала холодну стриманість. Навколо безшумно рухалися слуги, підносячи страви та напої.  

Махнувши рукою, султан наказав привести танцівниць. За кілька хвилин до зали зайшли шестеро дівчат. Під звуки жвавої музики вони одна за одною виходили вперед, виконуючи граційні рухи, а потім ставали в коло, переплітаючи руки в хитромудрих фігурах.  

У їхніх темних очах можна було прочитати що завгодно — окрім болю чи страху. Альбрехт, який ніколи не бачив подібного, спостерігав із цікавістю. Бруно теж не приховував зацікавлення, хоча його дружина сиділа поруч.  Та й самій Ніобі це подобалося.

Коли танок завершився, дівчата вклонилися й відійшли.  

— Шахрія, станцюй для гостей — несподівано чи то попросив, чи наказав султан.  

Принцеса кинула на нього погляд, сповнений непорозуміння. Вона вже хотіла відмовитися, але, зустрівши суворий погляд дядька, лише стисла губи. Ображено піднявшись, вона підійшла до музикантів і щось їм прошепотіла. Мелодія змінилася.  

Здавалося, на мить дівчина вагалася, перш ніж почати. Вона заплющила очі, вдихнула, а тоді посміхнулася, проте без справжньої радості. Її рухи були граційніші, ніж у танцівниць. Але в очах не було ні пристрасті, ні показного захоплення. Вона була справжньою південною принцесою — гордовитою, шляхетною. Незвичайною серед місцевих жінок зі своїм світлим волоссям і синіми очима. Саме тому на неї дивилися з більшим захопленням, ніж на танцівниць.  

Закінчивши танець, Шахрія вже хотіла повернутися на місце, але султан знову махнув рукою. Вона здригнулася, проте не заперечила.  

За час вечері у Ради склалося враження, що принцеса холодна й гордовита.  

Нарешті музиканти замовкли, і Шахрія, не чекаючи дозволу, швидко вийшла.  

Султан провів її поглядом, а потім звернувся до чоловіків:  

— Бруно, Альбрехт, чи не хочете трохи розважитися? Можу покликати жінок.  

На мить у кімнаті запала тиша.  

— Вибачте, але мушу відмовитися! — голос Бруно прозвучав чітко. — Я одружений. І моя релігія не дозволяє торкатися інших жінок.  

Альбрехт мовчав, ніби не почув питання. Рада, яка сиділа поруч, нервово очікувала його відповіді.  

— Гаразд. Але, Альбрехте, ви ж не одружені? — продовжив султан, його голос набув ледь помітного глузливого відтінку. — Може, одна з моїх жінок вам сподобається? Вони не тільки красиві, а й розумні. Я подарую вам одну.  

Рада ледь не захлинулася. Гнівно глянувши на Альбрехта, вона одним поглядом дала зрозуміти, що буде, якщо він погодиться.  

Хлопець, хоч і не мав жодного наміру приймати пропозицію, усе ж не втримався від усмішки.  

— Дякую за гостинність, але я втомився. Дозвольте мені відмовитися. — спокійно відповів він.  

— Якщо передумаєте, скажіть, і я подбаю про це. — люб'язно промовив султан.  

Альбрехт кивнув. У ту ж мить Рада ледь не вдавилася виноградом.  

— А як же твоя наречена? — з підозрою запитала вона.  

— Наречена? — перепитав Альбрехт, не розуміючи, до чого вона веде.  

— Та, з якою у тебе буде весілля! — впевнено заявила Рада.  

Альбрехт на секунду завис, а потім зрозумів її задум.  

— О, точно! Вибачте, султане Омаре, але і в інші дні це неможливо. Я після повернення збираюся одружитися. — заявив він, обмінявшись поглядом із Радою.  

Султан примружив очі.  

— Ваша наречена, напевно, настільки прекрасна, що затьмарює всіх моїх красунь?  

Альбрехт стримав усмішку.  

— Переконайтеся самі! — і він вказав на Раду.  

Султан кивнув, а дівчина залилася рум'янцем і втупилася у власні руки.  

Коли посли вийшли в коридор, Ніоба одразу звернулася до Альбрехта:  

— Ви що, справді заручені? Чому ж раніше не сказали?  

— Ні. — розсміявся він. — Просто сказав перше, що спало на думку.  

Рада мовчки йшла поруч, склавши руки на грудях.

— Навіщо треба було приплітати сюди мене?

— Ти ж сама почала! Я не збирався погоджуватися на пропозицію султана! — сказав Альбрехт, підібгавши губи.

— Я сподівалася, що це буде хтось інший! — вона не перестала дутися.

— Ви справді дуже схожі на пару. — зауважив Бруно. — Але більше такого не робіть! Хоча й султан молодець, пропонувати таке — це край неввічливості.