Розділ 50. Рабхапур

Наступного ранку, коли треба було рушати в дорогу, дівчина довго не могла піднятися з ліжка. Голова стала наче кам'яна, а ноги ватяні. Збитий режим сну дав про себе знати. Оскільки вона заснула під ранок, Рада хотіла ще поспати, але чудово розуміла, що це у неї не вийде.

Коли осідланих коней вивели зі стайні, дівчина позіхнула, прикриваючи рота долонею. Струснувши головою, вона спробувала відігнати сонливість. 

— Подивися за конем, я посплю бодай пів години! — сказала дівчина.

— А ти не впадеш?

— А ти навіщо? — іронічно подивилася на нього Рада. — Я сьогодні майже не спала вночі, мені треба поспати! З сідла я не випаду... — позіхнувши, дівчина мимоволі вилаялася. — Що я тобі розповідаю? Ти сам все знаєш!

Фиркнувши, Альбрехт кивнув. Коли вони виїхали з міста, Рада обійняла коня за шию. При нормальній температурі вона заснути не могла, а під палючим сонцем задрімала добре. Альбрехт, тримаючи за поводи її коня, тільки із заздрістю поглядав. Йому теж хотілося спати та не відчувати спеки.

Рада проспала кілька годин. Альбрехт намагався її розбудити.

Була нестерпна задуха. У роті пересохло, а губи потріскалися. Випроставшись, Рада дістала бурдюк із водою та зробила кілька ковтків.

— Прокинулася? — зауважив Альбрехт. — Ти краще не спи вдень, бо вночі знову не заснеш!

Рада на це лише махнула рукою. Забравши поводи, вона тепер керувала конем сама. 

Через деякий час вони вирішили зупинитися, щоб поїсти та відновити сили. Усі, крім Ради, втомилися за ці півдня, проведені у пустелі. Шилох подбав про те, щоб їм вистачило їжі та води, поки вони не доїдуть до Рабхапура.

Час у пустелі тягнувся повільно. Темніти почало рано. Ні зірок, ні Селени сьогодні не було, і продовжувати шлях було марно. Повернувши голову, Альбрехт здивовано подивився на Раду. Дівчина знову спала, поклавши голову на міцну кінську шию. 

Пришпоривши коня, Альбрехт зістрибнув на землю і підійшов до дівчини. Не ставши її будити, хлопець вийнявши ноги зі стремен та зняв дівчину з сідла. Відчувши, що її кудись несуть, Рада розплющила очі. Побачивши Альбрехта, дівчина знову прикинулась сплячою, доки він не помітив. 

Альбрехт дбайливо відніс її на руках і поклав на розстелену ковдру. Широко позіхнувши, він упав поряд.

— Щастить же комусь! Майже весь день проспала! — сказала Ніоба, проходячи повз.

— Скільки нам залишилося до Рабхапуру? — спитав Альбрехт, схрестивши ноги.

— Якщо вірити карті та Шилоху, завтра надвечір будемо на місці!

Тут Рада поворухнулася і розплющила очі.

— Ти якраз вчасно. Ми зібралися вечеряти! — через плече сказав Альбрехт. — Допоможи Ніобі приготувати їжу!

Рада підібгала губи, але пішла допомагати. Альбрехт провів її задумливим поглядом.

 Поки Рада з Ніобою займалися приготуванням вечері, Бруно розпалив багаття. 

* * *

Вони знову вирушили в дорогу перед тим, як стало світати. Кожна наступна година давався все важче. Коли Златан зійшов високо, від нього вже не можна було втекти. За час поїздки мандрівники встигли засмагнути та неабияк виснажитися. Вони не розуміли, як люди можуть жити у пустелі все життя.

Шилох не збрехав — надвечір вони проїхали через масивну кам'яну браму й опинилися у місті, що потопало в зелені. Воно було значно більше за Гізем. Біля воріт височіли дві велетенські статуї, спрямовані в бік палацу. Оселі тут вражали розмірами й оздобленням з дорогоцінного каміння. Їхні вигнуті дахи схилялися один до одного, а між будівлями пролягали вузькі провулки. Вулиці ж, навпаки, простягалися на кілька метрів завширшки.

Повільно блукаючи головною вулицею хлопець і дівчина тільки встигали стежити за тим, що відбувається. Недалеко від палацу розкинувся великий базар. Попри вечір, там все ще кипіла торгівля.

Це було незвично, навіть для Ради. Вона бачила чимало дивовижного, але таке — вперше. Базарна вулиця вирувала життям: крики торговців, аромат спецій, багатолюдний натовп, що розступався перед вершниками та їх конями. Альбрехт раптом згадав ярмарок у своєму Рамплурі — і туга, мов хвиля, накотило на нього. Після того все пішло шкереберть…  

Боковим зором хлопець помітив дівчат у шовкових шатах, їхнє волосся прикрашали блискучі шпильки. Вони рухались граційно, мов тіні в місячному світлі. Танцівниці. 

Рада, відвернувши голову в інший бік, раптово відсахнулася. На неї, гучно чавкаючи, дивилося горбате чудовисько.  

— Нічого собі! — захоплено вигукнув Альбрехт. — Як називається ця тварина?  

— Верблюд! — усміхнувся Шилох. 

Рада знову глянула на дивовижну істоту й усміхнулася. Вона бачила таких лише в зоопарку. Вулицею безупинно снували торговці, навперебій пропонуючи свій крам. Золото, прянощі, виткані візерунками килими… Мандрівники були приголомшені: якщо базар такий багатий, то що ж чекає на них у палаці?

Залишивши базар позаду, чарівники, слідом за Шилохом, піднялися мармуровими сходами до майданчика перед головним входом. Відвівши погляд від позолочених дверей, Рада помітила фігури зі слонової кістки.