Розділ 49. Супроводжувач

Вони змогли вирушити лише наступного ранку, коли дорога нарешті просохла. Через негоду втрачено два дні, і тепер доводилося поспішати, щоб встигнути дістатися Рабхапура вчасно.

Проїжджаючи вперед, чарівники помітили, що на півмилі в окрузі всі дерева стояли обвуглені, мов тут пройшла пожежа. Жодної живої душі — ні птахів, ні звірів. Лише мертва тиша й попіл, що кружляв у повітрі. Відчуття було тривожним, тому вони вирішили не зупинятися на нічліг. Чисте зоряне небо та тепла ніч дозволяли продовжити подорож.

Вони їхали весь день і всю ніч, не зупиняючись, і лише на світанку перетнули кордон. Златан вже високо стояв над горизонтом, коли на обрії з’явилися вежі Башира — найближчого міста Філанти. Тут можна було відпочити.

Залишивши коней у стайні, чарівники зайшли до одноповерхової харчевні. Вже на порозі їх огорнув важкий запах якоїсь дивної трави, що розчиняла думки й затуманювала розум. Рада з Альбрехтом обмінялися поглядами — довго тут затримуватися не варто. Однак голод узяв своє. Місцева їжа не вразила їх смаком, але вони були настільки виснажені, що з’їли все до останньої крихти.

Щойно вони закінчили трапезу, до столу підійшов невисокий чоловік у потертих шкіряних чоботях, призначених для захисту від нічного холоду та скорпіонів, що кишіли в пустелях. Його голову огортала світла тканина, яка захищала від пекучих променів.

— Це ви посланці Великого герцога Мерліна? — запитав він, зважуючи їх поглядом.

— Ви не представилися! Хто ви такий? — Бруно рвучко підвівся, готовий до будь-якого повороту.

— Я Шилох. — відповів незнайомець, ледь помітно посміхнувшись. — Султан Омар наказав мені супроводжувати вас до Рабхапуру. Пустелі сповнені небезпек, розбійники чатують на кожному кроці.

З цими словами він витяг сувій із печаткою султана, підтверджуючи свої слова. Альбрехт із полегшенням зітхнув — провідник був їм потрібен.

Шилох одразу ж розгорнув карту Філанти й поклав її на стіл.

— Яким шляхом ви збиралися їхати?

— На південь, через Ваїль. Так ми дістанемося Рабхапуру за три дні. — Ніоба провела пальцем по карті.

— Ні! І ще раз ні! — суворо відповів Шилох. — Через Ваїль їхати не можна. Це небезпечний шлях. Я пропоную вам обрати дорогу через Гізем.

— Але це означає, що ми витратимо ще два дні! — обурилася Рада. — П’ять днів у пустелі — це надто довго!

Шилох подивився на неї так, що по спині пробігли мурашки.

— Я присягнув султану доставити вас живими. А якщо ви поїдете через Ваїль, це буде неможливо. Це місто небезпечне, особливо для таких красунь, як ви. Там свобода для жінок — поняття умовне.

— Гаразд. Ми поїдемо через Гізем. — сказав Бруно, насупивши брови.

— Коли ви планували вирушати? — поцікавився Шилох.

— На світанку.

— Тоді готуйтеся встати ще раніше. Вночі пустелі холодні, вдень спека. Я чекатиму вас о четвертій годині біля стайні.

Розвернувшись, він зник за дверима, лишивши по собі відчуття непевності.

— Дивні тут порядки. — пробурмотіла Ніоба, коли його слід розчинився у вечірній імлі. — Я вивчала міста на нашому шляху, і нічого подібного про Ваїль не зустрічала. Начебто звичайне місто…

— Все, досить балачок. Ми й так дві доби не спали. Відпочиньте як слід, завтра на нас чекає важкий день! — Бруно рішуче підвівся зі столу.

Решта теж розплатилися й пішли у невеликий готель відпочивати. Їхні кімнати були поруч, що додавало хоч трохи впевненості. Проте тривожне відчуття, що подорож лише починає випробовувати їх на міцність, не покидало нікого.

* * *

Виїхали вони, як і домовлялися, рано-вранці. Погода стояла чудова. Златан почав припікати тільки ближче до обіду. Починалася пустеля Катавара.

Сидячи в сідлі, Рада марно обмахувала себе рукою. Гаряче повітря тиснуло на груди, важко було дихати. За кілька годин губи пересохли, і нестерпно хотілося пити. Вона вже майже не помічала нічого навколо, лише трималася, щоб не відставати від інших. Тільки ніч обіцяла порятунок від спеки. Ближче до вечора вони зупинилися на привал, повечеряли та лягли спати.

Пізно вночі Рада прокинулася від пронизливого холоду. Її зуби цокотіли, губи посиніли. Закутавшись у ковдру, вона подивилася на багаття й, зціпивши зуби, підійшла ближче. Хотілося спати, але холод не давав заснути. А попереду ще чотири такі ночі…

Неподалік спав Альбрехт, загорнувшись у свою ковдру по самісіньке підборіддя. Його обличчя здавалося спокійним, не обтяженим турботами. Рада вже хотіла його розбудити, чи хоча б лягти поряд щоб зігрітися, але передумала. Все одно нічим не допоможе, тільки потім не засне.

«Швидше б ця подорож закінчилася! Що за прокляття? Вдень спека, вночі холод!» — подумки розгнівалася вона. Закутавшись ще сильніше, чарівниця повернулася до своїх речей.

* * *

На світанку вони поснідали й рушили далі. Пустеля була безжальною: лише чахлі чагарники, у яких не залишилося й краплі вологи. Ще один день під палючим сонцем, і тільки після обіду Альбрехт помітив попереду місто та зелені дерева. Він навіть протер очі — після двох днів у пустелі це виглядало, як міраж.