Розділ 47

Рада стояла біля вікна у своїй кімнаті на заїжджому дворі. Дощ не тільки не припинився, а й посилився. Про те, щоб вирушати в дорогу в таку негоду вже мови не йшлося. Дівчина шкодувала, що вони втратили стільки часу. Тепер їм точно не вдасться прибути в Рабхапур.

Дощ продовжувався до самого вечора, а вночі пішов град. Наступного ранку погода теж не покращала, тож їм довелося зібратися в одній із кімнат, щоб обговорити, що робити далі.

Сівши на великих подушках біля розпаленого каміна, четверо чарівників замислилися.

– Нам більше не можна чекати! – сказав Бруно. – Ми тут уже два дні.

– Але ми не можемо їхати за такої погоди! - заперечив Альбрехт.

- І то правда! - погодилася з ним Ніоба. – Якщо злива не перестане, небезпечно виїжджати. До того ж я чула, що на цьому напрямку дуже багато з’являється прибульців з Тріщини.

Сидячи на великій подушці, Рада сперлася рукою на підлогу. На її обличчі з'явився задумливий вираз.

- Мені сьогодні наснився дивний сон. Там ти теж був! - сказала дівчина, дивлячись на Альбрехта. – Ми від когось рятувалися, а потім мало не потонули!

– Мені теж щось подібне наснилося! Але не пам'ятаю свій сон. – Альбрехт тяжко зітхнув.

- Чого сумуєш? – зміряла його поглядом подруга. – Вже щось відомо з імперії?

– Ні, – махнув рукою Альбрехт. - Просто згадав той час, як ми з тобою їхали до Заргансу. Не віриться, що мені знов захотілося взяти в руки гітару.

Рада посміхнулася, поклавши руку йому на плече.

- Ти хочеш грати? - очі її заблищали. – Буде тобі гітара!

Підвівшись на ноги, дівчина вийшла за двері. Прогулюючись заїжджим двором, вона бачила, що на одній зі стін висів схожий інструмент. Господар заїжджого двору був не проти, щоб вона взяла його на кілька годин. Дівчина зняла гітару зі стіни та понесла до кімнати.

Сидячи на подушці, Альбрехт обіймав коліна руками і, не відриваючись, дивився на вогонь. Коли двері грюкнули і в кімнаті з'явилася Рада, у хлопця розширилися очі, а губи розпливлись в посмішці.

- Я ж обіцяла! - усміхнулася дівчина, передавши йому гітару.

Альбрехт кілька хвилин просто дивився на неї, а потім, пройшовши струнами, почав підкручувати кілки.

- Альбрехт, ти вмієш грати на ній? - здивовано подивилася на нього Ніоба.

– Трохи. – Альбрехт став покусувати губу від хвилювання, вдаючи, ніби ще налаштовує гітару.

– Не слухайте його! Він чудово грає! - усміхнулася дівчина. – Пам'ятаєш, я колись наспівувала пісню, яку співали під час проголошення моєю країною незалежності.  Давай, почну співати, а ти спробуй підібрати музику! Це не складно. Ти вже робив таке!

Трохи зволікаючи, Альбрехт кивнув. Сівши зручніше, вона ще раз усміхнулася йому і, як колись, заспівала.

Ой у лузі червона калина похилилася.

Чому ж наша славна Україна зажурилася…

Зупинившись, дівчина легенько змахнула рукою в повітрі, показавши Альбрехту, що тут треба зробити програш. Хлопець, стежачи за рухами, спробував підібрати музику, і це в нього непогано вийшло. Зробивши рукою знак, що буде другий куплет, Рада знову заспівала.

Марширують наші добровольці у кривавий тан
Визволяти братів-українців з ворожих кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Поки не змовкли звуки гітари, в кімнаті стояла тиша. Ніхто не наважився обірвати її. Закінчивши співати, Рада посміхнулася, чекаючи, коли Альбрехт нарешті дограє кінцівку.

– Коли повернемося до Заргансу, я напишу тобі слова та ноти! – сказала Рада, коли струни замовкли.

Альбрехт відчував, як палали його щоки і як блищали очі. Нічого не було прекрасніше музики. Вона була сильніша за будь-які чари та знов сповнювало його жагою до життя.

- Нам Мерлін не розповідав, який талановитий у нього брат! Де ти цьому навчався? – поцікавився Бруно.

– Ніде! Просто іноді грав на святах у рідному місті.  – відповів Альбрехт.

- Зараз молоді люди дуже талановиті. Наша дочка грає на флейті у оркестрі. – схвально подивилася на нього Ніоба. – А може, ти й співати вмієш?

Рада хотіла відповісти за нього, але раптом зустрілася з ним поглядом, та вдавилася слиною. У темних очах було не скільки благання, скільки погрози відірвати язик, якщо вона щось бовкне. Проковтнувши слину, Рада відвела від нього очі та підібгала губи.

– Не все ж таки йому вміти!

– Мені ведмідь на вухо наступив. Та ще й пострибав на ньому. Я колись пробував співати у компанії друзів… це було жахливо. – невимушено розсміявся Альбрехт.

Рада ніяк не могла відкашлятися. Прикусивши губу, Альбрехт поплескав долонею по її спині, а Ніоба принесла води.

- Він жахливо співає! – намагаючись відновити подих, сказала Рада.

Дівчина була готова заволати, адже те, що Альбрехт називав відсутністю голосу, було брехнею. Бо його голос був чимось унікальним. Вона б віддала всі свої прикраси тільки б почути ще раз його.