Розділ 48. І знову той же день

Рада стояла біля вікна у кімнаті на заїжджому дворі, спостерігаючи, як темні хмари все щільніше затягували небо. Дощ не тільки не вщухав — він набирав сили, з гуркотом заливаючи двір. Вирушати в таку негоду було неможливо. Вона зітхнула, стукаючи пальцями по підвіконню. Час, якого й так було обмаль, безжально танув, і тепер вони точно не встигнуть дістатися Рабхапура вчасно.

Дощ лив аж до вечора, а вночі розпочався град — важкі, крижано-білі кульки барабанили по дахах. Вранці погода не змінилася, і четверо чарівників, не маючи вибору, зібралися в одній із кімнат, щоб вирішити, що робити далі.

Від невеликого каміна віяло теплом. Вони вмостилися на м’яких подушках, але розслабитися не могли.

— Ми більше не можемо чекати! — різко сказав Бруно. — Ми тут застрягли вже на два дні.

— Але ми не можемо вирушати в таку бурю! — заперечив Альбрехт, нахиляючись уперед.

— І то правда! — погодилася Ніоба. — Якщо злива не вщухне, дорога стане непрохідною. А ще… — вона знизила голос. — Я чула, що в цьому напрямку часто з’являються прибульці з Тріщини.

Рада мовчки опустила руку на підлогу, вдивляючись у вогонь. Її погляд став замисленим.

— Мені наснився дивний сон. — нарешті порушила мовчанку вона. — І ти там був, Альбрехте. Ми від когось тікали, а потім… падали.

Хлопець здригнувся, а потім повільно кивнув.

— Мені теж снилося щось подібне… Але я майже нічого не пам’ятаю. — Він тяжко зітхнув і, здавалось, задумався над чимось своїм.

— Чого такий сумний? — уважно подивилася на нього Рада.

— Нічого. — відмахнувся він. — Просто згадав, як ми з тобою їхали до Заргансу. Якось несподівано захотілося знову взяти в руки гітару.

Рада на мить завмерла, а потім її очі засяяли пустотливим блиском.

— Сьогодні що, мій день народження?! — усмішка розтягнула губи. — Буде тобі гітара!

Вона підхопилася й, не чекаючи відповіді, вийшла за двері.

Блукаючи заїжджим двором, дівчина вже бачила вчора знайомий інструмент. Господар дозволив їй узяти гітару на кілька годин.

Коли вона повернулася, Альбрехт сидів, обійнявши коліна, і дивився у вогонь. Але варто було дверям грюкнути, як він повернув голову, а його очі розширилися від здивування.

— Я ж обіцяла! — Рада підморгнула й простягнула йому гітару.

Хлопець узяв її, на мить затримавши погляд на дівчині. Потім провів пальцями по струнах, намагаючись пригадати потрібний лад.

— Альбрехте, ти вмієш грати? — здивовано запитала Ніоба.

— Трохи. — пробурмотів він, удаючи, що ще налаштовує інструмент.

— Не слухайте його! Він чудово грає! — усміхнулася Рада.

Вона нахилилася ближче, ледь помітно зітхнувши.

— Пам’ятаєш, я колись наспівувала пісню? Там були рядки про калину… — її голос раптом став тихішим. — Зможеш знову підібрати музику? — чомусь саме зараз прокинулася туга за домом.

На мить у кімнаті запала тиша. Альбрехт лише мовчки кивнув. Вона усміхнулася йому — так, як колись. А потім заспівала.

Ой у лузі червона калина похилилася.

Чому ж наша славна Україна зажурилася…

Зупинившись, дівчина легенько змахнула рукою, показавши Альбрехту, що тут треба зробити програш. Хлопець зробив що від нього просили. Далі вона показала, що буде другий куплет.

Марширують наші добровольці у кривавий тан
Визволяти братів-українців з ворожих кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Поки не змовкли звуки гітари, в кімнаті стояла тиша. Ніхто не наважився її порушити. Закінчивши співати, Рада усміхнулася, чекаючи, коли Альбрехт нарешті дограє кінцівку.

— Коли повернемося до Заргансу, я напишу тобі слова та ноти! — сказала вона, коли струни остаточно замовкли.

Альбрехт відчував, як палали його щоки і як блищали очі. Здається, він давно не був таким щасливим.

— Нам Мерлін не розповідав, який талановитий у нього брат! Де ти цьому навчився? — поцікавився Бруно.

— Ніде. Просто іноді грав на святах у рідному місті. — відповів Альбрехт.

— Зараз молоді люди дуже талановиті. Наша дочка грає на флейті в оркестрі. — схвально подивилася на нього Ніоба. — А може, ти й співати вмієш?

Рада хотіла відповісти за нього, але раптом зустрілася з ним поглядом… і вдавилася слиною. У темних очах було не стільки благання, скільки відверта погроза відірвати їй язик, якщо вона щось бовкне. Проковтнувши слину, Рада відвела погляд і підібгала губи.

— Не все ж йому вміти! — нарешті промовила вона.

— Мені ведмідь на вухо наступив. Та ще й пострибав на ньому. Колись пробував співати у компанії друзів… це було жахливо. — невимушено розсміявся Альбрехт.

Рада ніяк не могла відкашлятися. Прикусивши губу, Альбрехт поплескав її по спині, а Ніоба принесла води.