Розділ 47. Події, у яких краще не приймати участь

Златан вже піднімався високо на небі, коли їхній загін знову вирушив у дорогу. Вони підготувалися до довгого шляху, запасшись провізією на кілька днів. Як завжди, Бруно з Ніобою їхали попереду, Альбрехт із Радою відставали трохи позаду. Вони рідко про щось розмовляли тепер.

Раптом Альбрехт помітив, як лук, що звисав зі сідельної сумки, почав ковзати вниз. Він швидко схопив його, ледве не впавши з сідла. Довелося зупинитися, щоб перевірити свої речі. На щастя, все інше було на місці.

— Щось сталося? — стримала свого коня Рада.

— Все гаразд.  — коротко відповів Альбрехт, підтягуючи поводи.

Попереду простягалася пустеля Катавара, і хоча їм не доведеться перетинати її повністю, лише зачепити край, проте небезпека здавалася відчутною. Місто Башир, де вони планували зупинитися, лежало на самій межі пустелі.

Коли стемніло, мандрівники звернули з дороги та розташувалися на нічліг. Спальні мішки розклали неподалік від багаття, яке вже весело потріскувало. На вечерю вони планували приготувати печену картоплю.

Бруно першим зголосився на варту. Перевіривши, чи меч на місці, він підкинув хмиз у вогонь. Усі інші поринули в сон, поки він стояв на сторожі. Через кілька годин його змінила Ніоба, а під ранок до варти став Альбрехт. Раду тієї ночі вирішили не будити.

Наступного вечора знову ночували просто неба. Цього разу на варті сиділа Рада. Її мала змінила Ніоба близько опівночі. Очі Ради злипалися від втоми, і вона щосили намагалася не заснути. На якусь мить, не витримавши, Рада поклала голову на коліна й прикрила очі. 

Здається пройшло лише декілька хвилин, як дівчина прокинулася від холоду.  Багаття давно згасло, а в повітрі з’явився запах гнилих овочів.

Рада підняла голову до неба, вражена кількістю зірок. Але серед цієї величі щось було не так. Серед них зяяла чорна пляма, ніби хтось вирвав шматок неба. Спершу вона подумала, що це просто відсутність зірок, але чим довше дивилася, тим більше здавалося, що пляма пульсує. Жива? Ні, це неможливо. Холод поповз по спині.

Дівчина зробила кілька кроків убік і, з жахом переконавшись, що зірки на своєму місці, усвідомила правду: це була не просто відсутність світла. Над нею висіла величезна діра неправильної форми. 

Серце бухнуло у грудях, коли вона на мить подумала, що це могла бути Чорна діра, але одразу постукала себе по лобі. Що б це не було, від цього йшло щось таке, що змушувало тіло покритися сиротами.

— Бруно, Ніоба, Альбрехте, прокиньтеся! — закричала вона, трясучи Бруно за плече. Голос тремтів.

— Що сталося? — схопився чоловік, змахнувши сон з очей.

— Подивіться на небо! — Рада вказала тремтячою рукою на дивовижну діру.

Бруно протер очі й подивився вгору. Його обличчя миттєво побіліло.

— Швидко збираймо речі! Треба забиратися звідси! — він поспішно кинувся до своїх сумок, і вже за кілька секунд заговорив ледь стримуючи паніку. — Це дитинчата Тріщини! Вони приходять з цих дірок. Невідомо, хто вийде на цей раз. Столицю захистили від них, але тут їх важко контролювати.

— А чому ми їх у Роені не бачили?

— Вам пощастило. 

Вони не встигли навіть піднятися на коней, як вітер різко набрав сили, збиваючи їх з ніг. Повітря ніби поважчало.

— Схоже, у нас проблеми серйозніші, ніж ми думали! — перекрикуючи буревій, вигукнула Ніоба. — Дитинча Тріщини рухається туди ж, куди й ми! Нам не уникнути зустрічі з прибульцями з іншого часу!

— А вони насправді такі небезпечні? — Рада судомно вчепилася у поводи. — Адже я теж з іншого часу!

— Якщо з'являться люди — ще пів біди! Але якщо прийдуть якісь тварюки... — Ніоба різко замовкла. — Одне знаю точно: нам не можна наближатися до Тріщини, інакше вона нас може поглинути! Кудись у далеке минуле!

— А в майбутнє?

— Ні! Майбутнього ще немає! Або вже немає... — її голос потонув у вітрі.

— Як же я тоді повернуся у свій час, якщо його немає?! — Рада зірвалася на крик.

— Це не до нас!

Коні нервово били копитами, але їхати верхом було неможливо — ураганний вітер гнав їх назад, змушуючи рухатися пішки. Діра у небі розросталася, вже зависаючи над горизонтом, мов паща, що ось-ось їх проковтне.

Несподівано вони помітили рух. Швидкий, хаотичний. Страх пронизав спину. Дівчина раптом усвідомила, що, можливо, й сама потрапила у цей світ через таку ж дірку... і її ледь не знудило.

Позаду щось глухо загриміло. Мандрівники різко озирнулися. Нікого. Тільки їхні коні, що неспокійно тупцяли на місці. 

У повітрі стояв запах озону.

Вітер різко вщух, неначе збираючись перед новим ударом. І цього моменту вистачило, щоб вони скочили в сідла й припустили вперед. Під копитами земля гуділа.

Вони проїхали всього кілька хвилин, коли зрозуміли, що викликало тоді паніку у коней.

З-за пагорба вибігли Вони — схожі на собак істоти. Тільки без однієї частини тіла — там, де мала б бути плоть, лишалися кістки. Очі горіли звірячим голодом, і сумнівів не було: якщо ці створіння їх наздоженуть, це буде кінець.