Розділ 46

Сонце стояло високо на небосхилі, коли вони знову вирушили в дорогу. Дорога була довгою, тому вони заздалегідь запаслися провізією на кілька днів. Бруно з Ніобою, як завжди їхали попереду, а Альбрехт із Радою трохи позаду. Вони мало розмовляли один з одним, іноді перекидаючись словами з Ніобою чи Бруно.

Їдучі, Альбрехт бічним зором помітив, як його лук, який він причепив до сідельної сумки, ковзнув униз. Хлопець вчасно встиг підхопити його, ледь не впавши. Йому довелося зупинитися та перевірити наявність усіх своїх речей. Решта, на щастя, була ціла.

- Щось трапилося? – пригальмувала Рада.

- Уже все нормально. – кинув Альбрехт і потяг за віжки .

Декілька годин вони їхали практично без зупинок. Тільки коли сонце почало хилитися до заходу, зупинилися перепочити та поїсти, а через півгодини знову вирушили в дорогу. Попереду на них чекала пустеля Катавара. Їм дуже пощастило, що треба було їхати не через усю пустелю, а лише малою її частиною. Місто Башир, де вони збиралися зупинитися, знаходилося на її краю.

Коли зовсім стемніло, їм довелося з'їхати з дороги та облаштуватись на нічліг. Діставши спальні мішки, вони розклали їх недалеко від багаття, а самі почали готувати вечерю. На сьогодні вони мали печену картоплю та кілька огірків. Все, що приготували, тут же за вечерею з'їли. День видався дуже важким, тож довго вони не засиджувалися.

Першим на варті погодився постояти Бруно. Перевіривши, що меч на місці, чоловік підкинув хмиз у вогонь, щоб той не згаснув. Усі, крім вартового, лягли спати. За кілька годин його змінила Ніоба. Черга Альбрехта підійшла майже під ранок. Раду цієї ночі не чіпали.

Наступного вечора все знову повторилося. Їм знову довелося ночувати під зірками. Цього разу біля вогнища стояла Рада, вона змінила Ніобу, яка лягла спати о дванадцятій ночі.

Очі в неї самі заплющувалися, і вона докладала великих зусиль, щоб не заснути. Подивившись на всі боки, Рада, сидячи, поклала голову собі на коліна і на хвилину прикрила очі. Цього їй вистачило, щоб заснути.

Проспала вона кілька годин, небо вже було усіяне зірками. Прокинулася дівчина від холоду. Розплющивши очі, вона подивилася перед собою. Вогник уже давно погас, у повітрі відчувався запах гнилих помідорів. Рада підняла голову вгору. Небо цієї ночі було усіяно зірками, але в одному місці на небі зяяла чорнота.

Дівчина напружилася, переводячи погляд від однієї частини неба на іншу. Вона відчула, як поступово здіймається вітер. Їй здалося, що та ділянка, де не було зірок, була живою. Вона пульсувала і з кожним разом ставав більше.

Тільки згодом Рада зрозуміла, що це не небо. Пройшовши кілька кроків, вона побачила, що це щось перебуває під нахилом. Це була величезна дірка неправильної форми, за нею було небо зі зірками, а всередині одна чорнота. На якусь мить вона навіть подумала, що це Чорна дірка, але потім постукала себе по лобі.

Злякавшись, Рада підбігла до Бруно та почала трясти його за плече.

- Бруно, Ніоба, Альбрехте, прокиньтеся! - кричала вона.

- Що трапилося? - схопився чоловік.

- Я не знаю! Подивіться на небо! - сказала Рада, вказавши на величезну дірку, що висить у повітрі. На цей момент прокинулися й інші. Вітер посилився майже вдвічі.

Протерши очі, Бруно подивився туди, куди показувала дівчина, і зблід.

- Швидко збираємося і йдемо звідси! – чоловік кинувся до своїх сумок.

 – Але що це? - Альбрехт теж глянув угору.

– Це дитинчата Тріщини! Не завжди в наш час прибувають з головної Тріщини, найчастіше з таких дірок. Вона незабаром зникне, але невідомо хто з неї вийде! Через це ніхто не знає, де знаходиться те місце, де було розірвано тимчасову матерію! - збираючи похапцем речі, відповів Бруно. – Столицю захистили від них, але тут їх важко контролювати.

Вони не встигли навіть піднятися на коней, як вітер настільки посилився, що вже зносив з ніг.

– Схоже у нас проблеми серйозніші ніж ми думали! – спробувала перекричати вітер Ніоба. – Дитинча Тріщини рухатиметься в тому ж напрямку, куди й ми! Нам не уникнути зустрічі з прибульцями з іншого часу!

– А вони насправді такі небезпечні? – не знаючи подробиць, запитала Рада. – Адже я також з іншого часу!

– Якщо з'являться люди, то це одне! А якщо вийдуть монстри… Знаю лише – нам не можна наближатися до Тріщини, інакше вона нас затягне усередину! Кудись у далеке минуле!

– А у майбутнє не може? - заїкнулася було Рада.

– Ні! Майбутнього ще немає! Або вже немає… Я не знаю, тобі краще знати, що буде далі в історії! Але це вже не важливо! – відповіла Ніоба.

- А як же я тоді повернуся у свій час, якщо його немає? – розгублено поцікавилася Рада, міцно тримаючи вуздечку свого коня, щоб той не вирвався і не втік.

- Про це краще спитай у Мерліна, він знає! – відповів Бруно.

- Він сказав, що, поки не буде закрита Тріщина, це неможливо…

Верхом було їхати важко, тож їм довелося через сильний вітер іти пішки. Діра тепер займала не частину неба, вона була вже трохи нижче за горизонт.

Мандрівники помітили вгорі рух і прискорилися. Рада уявила, що й вона могла потрапити в цей світ через таку дірку, і їй мало не знудило.