Розділ 46. Місія на півдні

Швидко привівши себе до ладу, Альбрехт вибіг із кімнати. Йому кортіло швидше вирушити у подорож. Хоча Бруно натякав на те, що дорога може бути нудною — адже їм належало перетнути пустелю, — для юнака, який бачив великі піски тільки на малюнках у підручнику, це здавалося чимось захопливим.

Альбрехт вважав, що йому пощастило вчитися у Ніоби та Бруно — подружжя, що вже багато років працювало послами та встигло побувати в багатьох куточках світу. Їх досвід та професіоналізм не викликали сумнівів. Вони з легкістю підтримували розмови на будь-які теми, жартували, і разом з тим, кожен їхній рух, кожне слово говорило про велику відповідальність і впевненість. 

Альбрехта вражала їхня енергія. Здавалось, вони знаходили радість навіть у найскладніших поїздках.

Коли він увійшов до їдальні, всі вже зібралися за столом. Привітавшись, він сів поруч із братом.

— Як настрій? Готовий до подорожі? — запитав Бруно. Темноволосий чоловік із сивими пасмами, що майже непомітно пробивалися крізь густе волосся, ледь помітно усміхався.

— Так! Коли вирушаємо? — очі Альбрехта світилися передчуттям.

— Скоро. Спершу снідаємо, і за півтори години вирушаємо.

Ще позавчора стало відомо, що їхня подорож триватиме не менше трьох тижнів. Якби між країнами була домовленість про переміщення телепортом, то усе можна зробити швидше. 

Раді шматок у горло не ліз. Усі ці три дні вона шалено хвилювалася, що подумають про неї подружжя послів. І чи сказав їм щось за неї Мерлін? Дівчині не хотілося чути те саме від них. Хоч у чомусь Мерлін мав рацію — їй хотілося прославитися. Але кому цього не хочеться? Тим паче якщо випала така можливість.

— Я, мабуть, піду переодягнуся. — сказала Рада через якийсь час, підводячись із-за столу.

— Ми будемо на тебе чекати за годину в холі! — Ніоба усміхнулася кутиками губ. Жінка Раді відразу сподобалася, було у ній щось таке, що відразу викликає довіру. 

Дівчина кивнула, та не втрачаючи часу пішла до себе.

* * *

Опинившись у спальні, Рада замкнула двері й важко сперлася на стіну. Подорож до султана, пустеля, переговори — все це тривожило її. Вона глибоко зітхнула, перевівши погляд на одяг, що вже лежав на ліжку.

Одну частину шляху їй дозволили проїхати в штанях і куртці — це трохи полегшувало ситуацію. Але потім знову сукня, бо етикет вимагав відповідності. На щастя, у теплій Філанті трохи інший одяг, тож корсету й криноліну можна уникнути. Спершу вона пробувала носити подібне в замку, та зрозуміла, що це лише марні зусилля. Імітації були значно зручнішими.

Рада одяглася і зупинилася перед дзеркалом. Штани на ній виглядали майже незвично — вдень вона зазвичай носила сукні, а штани лишалися для нічних тренувань з Альбрехтом. Погляд ковзнув по шкіряних ботфортах, які приємно нагадували їй чоботи з двадцятого століття. Це додавало впевненості.

Волосся слухняно спадало легкими хвилями, що принаймні полегшувало одну з турбот. Час збіг швидко. Забравши рюкзак, вона повісила його на плече, зачинила двері й пішла до холу. Інші вже зібралися. У стайні їх чекали осідлані коні.

Попрощавшись з тими, хто залишався, Рада, Альбрехт, Ніоба та Бруно вирушили геть із замкового двору.

* * *

Альбрехт дивився на всі боки. Вітер, що несподівано налетів, тріпав йому волосся, вибиваючи його з хвоста. Хлопець трохи нервував. Він не знав, що чекає на нього там, у Філанті. Як відреагує султан на їх візит? Та що являє собою пустеля Катавара? У підручнику говорилося, що вона за розміром чи не найбільша на планеті.

Перші декілька днів подорожі минули спокійно. Вони зупинялися на заїжджих дворах, та рано-вранці вирушали у дорогу. За цей час єдиними темами для розмови була важливість союзу, та що краще не казати при султанові.

Останнім містом біля кордону був Ансон — невеликий, майже такий самий за розміром, як і Рамплур.

На заїжджому дворі мандрівники зняли дві кімнати. В одній жили Ніоба та Рада, а в іншій — Альбрехт та Бруно. Кімнати тут були більшими, ніж там, де раніше зупинялася Рада. Та й сервіс приємно радував. 

Знявши одяг та чоботи, Рада акуратно склала все на стілець, та переодягнулася в нічну сорочку. Взявши гребінець, дівчина підійшла до каміну. Деякий час все було добре, вона розчісувала волосся, згадуючи, як пройшов день. Але зовсім скоро думки полетіли зовсім не туди.

Краєм ока Рада побачила, як Ніоба теж підвелася зі свого місця й підійшла до вогню. Камін тут був простий, викладений із цегли, зовсім не такий вишуканий, як у зарганському замку.

— Не шкодуєш, що поїхала з нами? — спитала жінка. Вона скоріш за все помітила, що дівчина час від часу виглядала засмученою. 

— Ні! Мені цікаво побувати в іншій країні! Для мене честь... — дівчина запнулась, гребінь випав з рук.

Ніоба, перш ніж Рада встигла його підняти, нахилилася і підібрала з підлоги простий дерев’яний гребінь.

— У тебе гарне волосся! У мене також було таке колись.

Рада зітхнула. Думки час від часу поверталися на острів Барон. Дівчина пошкодувала, що не додумалася попросити Мерліна довідатися щось за її матір. Ось Альбрехт зміг знайти спільну мову зі шпигунами, та намагається відшукати своїх друзів. А що вона? Відпустила та живе далі?