Розділ 44

Альбрехт сидів, обійнявши коліна руками та дивився у вікно. Дощ, який почався з вечора, лив і вночі. Спати хлопцеві не хотілося, незважаючи на пізній час. Притулившись щокою до холодного скла, Альбрехт заплющив очі, намагаючись ні про що не думати. Краєм вуха він чув, як потріскують дрова в каміні. У кімнаті було тепло та затишно, не те що на вулиці.

Альбрехт згадав, як дивився на дощ ще там у Рамплурі. Свідомість його перемістилася туди, де горів камін, а по всьому будинку розносився запах щойно приготовленого обіду.

«Альбрехте, Алло! – почувся приємний жіночій голос. – До столу, бо обід охолоне!»

Жінка у фартуху, пов'язаному згори довгого темно-коричневої спідницею, стояла біля дерев'яного столу і розливала по мисках суп. Від нього долинав такий аромат, що неможливо було пройти повз і не спробувати.

Мірта Шліман була жінкою вже не молодою, але будь-яка робота горіла в її руках. Вона, не докладаючи особливих зусиль, лікувала людей, а у вільний час займалась рукоділлям. Альбрехт дуже любив її.

Він пам'ятав, як у дитинстві, коли ще Грегорі, чоловік Мірти, був живий, Альбрехт часто засиджувався біля вікна, милуючись тим, як красиво дощові краплі скочуються склом. Після смерті Грегорі вся чоловіча робота по будинку впала на нього. Це сталося за півтора року після народження Алли. Сім'ї катастрофічно не вистачало грошей, до того ж Алла зненацька захворіла.

Альбрехт раптом згадав ту холодну дощову осінню ніч. Тоді, як і зараз, йшов дощ, дороги стали непрохідними з-за бруду. Грегорі Шліман, попри ніч вирушив у сусіднє місто за ліками для дочки. Усі настоянки, які варила Мірта, несподівано закінчилися, а нові було приготувати нема з чого.

Після того, як він пішов, про нього більше нічого не було чути Минув час, Алла одужала, зміцніла. Тільки через кілька місяців Мірта все-таки дізналася про свого безслідно зниклого чоловіка. На жаль, він так і не дійшов до міста, шляхом його вбили розбійники, забравши всі гроші.

Ці події відбулися не так давно. Весь цей час Альбрехт думав, що Мірта та Грегорі – його батьки, адже вони ніколи не подавали жодного натяку, що це не так. Вони його любили, як рідного, тож Альбрехт не знав, що він насправді не їхній син.

Час ніби пролетів перед очима. Тепер Альбрехт знав ім'я його справжньої матері - Ігред. Тільки йому від цього було нелегше. Адже це він, своїм народженням вбив її.

Альбрехт не часто замислювався над тим, навіщо він взагалі живе. Це його рятувало від необдуманих вчинків. Альбрехт спробував перенестись думками у день свого народження. Він ніяк не міг пам'ятати, але міг уявити, що було тоді, з оповідань Мерліна.

Як брат міг його зовсім крихітного залишити в чужих людей? Чому в нього при цьому нічого не здригнулося? Альбрехта цікавили відповіді на ці питання з самого першого дня, коли він дізнався про свою спорідненість із Великим герцогом Фероманська. Де Мерлін був весь цей час, адже як стало відомо, трон Великого герцога він зайняв зовсім недавно?

Зітхнувши, Альбрехт відвернувся від вікна, щоб спогади з минулого більше не приходили. Але в його пам'яті все одно випливло обличчя дівчини. Вона була справжньою красунею з білявими локонами, що хвилями спадало на груди. У її очах він бачив небо.

Альбрехт спочатку хотів відігнати цей спогад, але потім вирішив не чинити опір – від минулого все одно не втечеш.

Клара стояла в його спогадах така сама, як кілька років тому. Коли вона ще не виїжджала в пансіон, коли вони зовсім дітьми грали разом. Коли не було цього графа, і… Альбрехт раптом зрозумів, що йому все рівно. Ці спогади йому це ще раз довели. Пройшовши кімнатою, хлопець подивився на застелену постіль, а потім на камін і вирішив трохи погрітися. Сівши в крісло, Альбрехт подивився на веселі язики полум'я, і йому самому стало веселіше.

Хлопець усю ніч не міг заплющити очей. Він знав, що новина з Рамплура прийде нескоро, але вже почав переживати. Його цікавило, чи вижив ще хтось із людей і якщо так, то де вони зараз.

Якби Альбрехт знав, що не тільки він один цієї ночі не спить, йому не довелося б сидіти, сумуючи, біля каміна. Рада, на відміну від нього, не вдавалася до спогадів, через які її точно мучитимуть докори совісті. Вона просто сиділа в ліжку, вкривши ноги ковдрою та читала книгу. Її темне бархатисте волосся розкинулося по плечах і спині.

Ранок настав не поспішаючи, ніч ще ніколи не була такою довгою. Розплющивши очі, Альбрехт побачив, що заснув, сидячи у кріслі. Позіхнувши, він підвівся, щоб розім'яти тіло.

Раду теж незабаром зморив сон, але вона заснула трохи раніше, ніж Альбрехт, адже ні про що думати їй не хотілося. Очі самі собою почали заплющуватися, і, опустивши книгу на одяг, дівчина заснула. Їй нічого не снилося, а вранці, годині о восьмій, у двері її кімнати постукали. Рада не вагалася, хто це. Вона знала, що прийти до неї може лише Альбрехт. І не помилилася, це справді був він.

Вдягатися не було часу – у двері барабанили без упину. Накинувши на себе халат, дівчина прочинила двері.

- Привіт! Заходь! - пропустила вона хлопця в кімнату. - Ти вибач, що я в такому вигляді! Тільки прокинулась! Вночі мучило безсоння, заснула під ранок, – Рада пройшлася від дверей до середини кімнати та зупинилася.

– Я теж довго не міг заснути, – сказав хлопець. Та мимоволі позіхнув. - Було багато часу на роздуми.