Розділ 43

Альбрехт кілька днів не виходив зі своєї кімнати та не хотів нікого бачити. Їжу він наказав приносити до його покоїв. Весь цей час хлопець перебував у жахливому настрої. Він не знав, що робити далі. Адже йти звідси вже, насправді, не хотілося.

Альбрехт сидів на ліжку, спустивши ноги і задумливо дивився перед собою. За кілька днів, проведених у роздумах, хлопець дещо придумав. Він вирішив провчити подругу та старшого брата, а заразом і дещо їм довести.

Вставши з ліжка, Альбрехт підійшов до стільця та взяв у руки куртку. Одягнувшись, молодий чарівник вийшов із кімнати. Він швидко йшов коридорами, прокручуючи в голові свій задум. Незабаром він опинився біля дверей, за якими була спальня Ради. Альбрехту хотілося, щоби дівчина була там. Штовхнувши двері, хлопець увійшов усередину.

Рада сиділа у кріслі біля каміна та читала книгу. Побачивши його, вона напружилася. Хлопець не збирався одразу до неї підходити. Він наблизився спочатку до балконних дверей і потай, щоб вона не помітила, дістав з кишені невеликий флакон та бризнув трохи рідини на замкову щілину.

Смикнувши за дверну ручку він впевнився, що двері не відчиняться, та криво посміхнувся. Вони були запаяні. Хлопець знав, що подруга вміє левітувати. Але на цей раз це їй не допоможе.

- Альбрехт? – нарешті поцікавилась Рада, дивлячись, як він просто ходить кімнатою.

– Я хотів тебе спитати… Чому саме такий витончений спосіб? Що не можна було інакше?

- Це були крайня міра! – відповіла дівчина, винувато опустивши очі. – Прошу, не гнівайся. Все вже скінчилося!

– А я й не гніваюсь! - відповів Альбрехт, підійшовши до неї. – Я все зрозумів і не гніваюсь.

- Це добре! Я дуже хвилювалася за тебе…

– Рада! – Альбрехт раптово взяв її за руку, чим змусив здригнутись. Тепер він бачив її очі сповнені болю та надії. – Скажи, хто були ті люди, що напали на мене?

– Я до ладу не знаю... Але це не бандити. Вони одні з підданих Мерліна, їхнє завдання стежити за порядком у місті. – промовила Рада відводячи очі.

– А де вони живуть? - запитав Альбрехт не зводячи з неї пильного погляду.

– Мерлін казав, що їхній штаб по вулиці Тернистій. Будівля невелика та на вулиці небагато будинків.

– А хто в них головний? – Альбрехт боявся, що вона щось запідозрить.

- Якийсь С’ю, але я не впевнена.

– І скільки їх там загалом?

— Чоловік двадцять, може, більше! – раптом дівчина схаменулась. – А навіщо тобі все це?

- Дякую, люба! - цмокнувши її в щоку, Альбрехт розвернувся і швидко пішов до дверей.

Рада кілька секунд стояла, як зачарована, не розуміючи, що сталося. А потім кинулась до дверей. Штовхнувши її, дівчина зрозуміла, що двері зачинені.

- Альбрехт, відкрий! – закричала дівчина.

– Ні! Інакше ти підеш до Мерліна і все розкажеш! А мені треба з'їздити до лігва цих не бандитів! – відповів Альбрехт, ховаючи флакон із зіллям у кишеню.

Рада спробувала магією відчинити двері, але це в неї не вийшло. Альбрехт виявився набагато розумнішим за неї.

- Відкрий негайно! – закричала дівчина, стукаючи кулаками по дверях. - Тобі не можна туди ходити! Там небезпечно! Тебе можуть вбити!

- Поговоримо після! - сказав Альбрехт, і з-за дверей почулися його кроки, що віддалялися.

- Альбрехт, стій! – закричала Рада ще голосніше. - Альбрехт!

Вона хвилину била кулаками по дверях, але потім зрозуміла, що її ніхто не чує, і кинула це діло. Розсердившись, дівчина пішла до дверей, які вели на балкон.

- Самий розумний? - усміхнулася вона. Але яке ж було її розчарування, коли і ці двері виявилися закритими. -  Дідько, Альбрехт, тільки з’явись мені на очі!

Плюнувши, дівчина нервово засміялася. Вона не чекала від нього подібного. Йому без зусиль вдалося обвести її довкола пальця та втекти. Сівши назад у крісло, Рада притулилася головою до спинки та прикрила очі. Їй зараз найменше хотілося думати про цього дурного хлопця, хоча його обличчя ніяк не хотіло йти з її тривожних думок.

Взявшись за підлокітник, Рада подивилася у порожнечу. Їй не хотілося переживати, але чомусь серце бухкало в грудях, що, здавалося, зараз вистрибне.

Альбрехт швидко, але так, щоб ніхто нічого не запідозрив, пройшов замком, осідлав Бадді та тихо покинув замкове подвір'я.

Він знав, що в нього в запасі лише дві години, а потім дія зілля закінчиться і двері відчиняться. Альбрехт не сумнівався, що Рада одразу донесе на нього Мерліну. Після її вчинку він засумнівався в тому, що вона потрібна йому, як подруга. Напевно Рада хотіла виглядати турботливою для Мерліна. Він навіть забув якою вона була на початку їх подорожі.

Альбрехт був впевнений, що друзі так не вчиняють. І начхати, що до нього нарешті дійшло, що були слабким це не страшно. Краще бути в чиїхось очах боягузом, ніж бути мертвим.

Альбрехт не міг їхати так швидко, як йому хотілося, через людей, котрих у цей день зібралося дуже багато. Вулички були заповнені городянами. Хлопець раз у раз питав дорогу. Але мало хто знав про існування такої вулиці.