Розділ 44. Один:один

Альбрехт увесь наступний день не виходив зі своєї кімнати та не хотів нікого бачити. Їжу він наказав приносити до покоїв. 

Гнів вже декілька разів змінив місце відчаю, врешті залишаючи тихе роздратування.

Альбрехт сидів на ліжку, спустивши ноги та задумливо дивився перед собою. За час проведений у роздумах, хлопець дещо придумав. Він вирішив провчити подругу та старшого брата, а заразом дещо їм довести.

Вставши з ліжка, Альбрехт підійшов до стільця та взяв у руки куртку. 

 Він швидко йшов коридорами, прокручуючи в голові свій задум. Незабаром хлопець опинився біля дверей Ради. Альбрехту хотілося, щоби дівчина була там, бо шукати її по всьому замку не було бажання. Штовхнувши двері, хлопець увійшов всередину.

Рада сиділа у кріслі біля каміна та читала книгу. Побачивши його, вона напружилася. Хлопець не збирався одразу до неї підходити. Він наблизився спочатку до балконних дверей і потай, щоб вона не помітила, дістав з кишені невеликий флакон та вилив трохи рідини на замкову щілину.

Смикнувши ручку він впевнився, що двері не відчиняться, та криво посміхнувся. Вони були запаяні. Хлопець знав, що подруга вміє левітувати. Але на цей раз це їй не допоможе.

— Альбрехт? — Рада напружилася, дивлячись, як він просто ходить кімнатою.

— Я хотів тебе спитати… Чому саме такий витончений спосіб? Невже не можна було інакше?

— Це були крайня міра! — дівчина винувато опустила очі. — Прошу, не гнівайся. Все вже скінчилося!

— Усе добре. — хлопець усміхнувся, але вона здається йому не повірила. — Я все зрозумів і не гніваюсь.

—  Я дуже хвилювалася за тебе…

— Рада! — Альбрехт раптово стиснув її плечі, чим змусив здригнутись. Тепер він бачив її очі сповнені болю та надії. Чомусь це його тішило. — Скажи, хто були ті люди, що напали на мене?

— Я до ладу не знаю... Але це не бандити. Вони одні з підданих Мерліна, їхнє завдання стежити за порядком у місті. — Рада відвела погляд. Він стояв занадто близько до неї.

— Де вони живуть? — вдавано байдуже спитав він.

— Мерлін казав, що їхній штаб по вулиці Тернистій. Будівля невелика та на вулиці небагато будинків.

— А хто в них головний? — Альбрехт переживав, що вона щось запідозрить.

— Якийсь С’ю, але я не впевнена.

— І скільки їх там?

— Чоловік двадцять, може, більше! — раптом дівчина схаменулась. — Навіщо тобі все це?

— Дякую, люба! — чмокнувши її в щоку, Альбрехт розвернувся та швидко зник за дверима.

Рада кілька секунд стояла, як зачарована, не розуміючи, що сталося. А потім кинулась до дверей. Штовхнувши їх, дівчина зрозуміла, що двері зачинені.

— Альбрехт, відкрий! — закричала вона.

— Ні! Інакше ти підеш до Мерліна і все розкажеш! А мені треба з'їздити до лігва цих не бандитів! — відповів Альбрехт, ховаючи флакон із зіллям у кишеню.

Рада спробувала магією відчинити двері, але це в неї не вийшло. Альбрехт виявився набагато розумнішим за неї.

— Відкрий негайно! — закричала дівчина, стукаючи кулаками по дверях. — Тобі не можна туди ходити! Там небезпечно! Тебе можуть вбити!

— Поговоримо після! — кинув Альбрехт, і з-за дверей почулися його кроки, що віддалялися.

— Альбрехт, стій! — закричала Рада ще голосніше. — Альбрехт!

Вона хвилину била кулаками по дверях, але потім зрозуміла, що її ніхто не чує, і кинула це діло. Розсердившись, дівчина пішла до дверей, які вели на балкон.

— Найрозумніший? — переможно розсміялася вона. Але яке ж було її розчарування, коли й ці двері виявилися закритими. — Дідько, Альбрехт, тільки з’явись мені на очі!

Плюнувши, дівчина вже нервово засміялася. Вона не чекала від нього подібного. Йому без зусиль вдалося обвести її довкола пальця та втекти. 

Сівши назад у крісло, Рада притулилася потилицею до спинки та прикрила очі. Їй найменше хотілося думати про цього дурного хлопця. І саме тому його обличчя ніяк не хотіло йти з тривожних думок.

* * *

Альбрехт швидко, але так, щоб ніхто не запідозрив, пройшов замком, осідлав Бадді та тихо покинув замкове подвір'я.

Він знав, що в нього в запасі лише дві години, а потім дія зілля закінчиться і двері відчиняться. Альбрехт не сумнівався, що Рада одразу донесе на нього Мерліну. 

Після її вчинку він засумнівався в тому, що вона потрібна йому, як подруга. Напевно Рада хотіла цим піднести себе в очах Мерліна. І вона ж якось вмовила його це зробити. А місяць тому домовилася, щоб його випустили гуляти!

Альбрехт був впевнений, що друзі так не вчиняють. 

Він не міг їхати так швидко, як йому хотілося. Вулички були заповнені городянами. Хлопець раз у раз питав дорогу. Але мало хто знав про існування такої вулиці.

Альбрехт довго блукав вулицями Зарганса, поки не приїхав до невеликого будинку, викладеного з сіро-жовтого каменю. Жодних розпізнавальних знаків він не побачив, тому вирішив злізти з коня.