Розділ 43. Друзі, що гірше ворогів

Тупцюючись на місці кінь Альбрехта невдоволено пирхав, коли його вершник уже кілька хвилин просто сидів у сідлі. Потягнувши за повід хлопець виїхав через головну замкову браму до міста. 

Він далеко не збирався, вирішивши трохи покататися. Від охорони хлопець, як завжди, відмовився. І на диво, Мерлін не став наполягати.

Після дощу у повітрі відчувалася приємна свіжість. Альбрехт, розслабившись, та ні про що не думаючи, їхав викладеною бруківкою дорогою. Йому здавалося, що у нього виросли крила. Проїхавши декілька кварталів, Альбрехт вирішив трохи пройти пішки. Стук копит віддавався у його вухах, створюючи незрозумілу мелодію. 

Місто гуло, як вулик. На вуличках було багатолюдно. Чим далі Альбрехт йшов, тим різноманітнішим ставав люд.

Бідніші квартали були не так доглянуті. Та й запах тут витав зовсім інший. Проїжджаючи, хлопець зрозумів, що він жив ще заможно, порівняно з деякими людьми. 

Проходячи повз якийсь будинок, Альбрехт побачив жінку, що розвішувала мокру білизну на мотузці. Вона була приблизно середнього віку, але її виснажені від роботи руки були як у старої. 

Альбрехт помічав кожну дрібницю. Його цікавило все. Хоч він і дивився пильно, але все ж не помітив, як за ним хтось ув’язався.

Хлопець не знав міста і йшов туди, куди йому підказувало чуття. Цим він не відрізнявся від Ради, вона теж шукала проблеми на свою п'яту точку. 

 Хвіст збільшився. Тепер стежили троє.

Розмірковуючи про щось своє, Альбрехт забув про пильність. Він опинився в бідному кварталі, де людей на вулицях майже  не було. І тільки тут він нарешті помітив, що за ним іде хтось. Зупинившись, Альбрехт повернувся, насупившись.

— Що вам від мене треба? — вимогливо запитав він.

Альбрехт зрозумів, що то були бандити. І чомусь упевненості в собі він не відчував зовсім. Двоє з трьох почали наближатися до нього.

— Що занесло пана до наших країв? — запитав один з чоловіків, діставши ножа.

Альбрехт не відповів йому. На коні він міг втекти від них за дві секунди, але не поспішав.

— Дивись, Сью, як він тремтить. Наче дівчина перед шлюбною ніччю! — засміявся бандит, обличчя якого було закрито хусткою.

— Усі вони, дворяни, сцикуни! Ну, нічого, ми тебе швидко обчистимо! — підхопив другий.

— Ви не посмієте! Ви знаєте, хто я такий? — вигукнув Альбрехт. Він ніколи раніше не афішував свій титул.

— Хлопче, біжи! — хтось крикнув йому від будинку та швидко знов сховався за дверима.

— Боїшся? Правильно! Нас треба боятися!

Альбрехт розгублено дивився на всі боки та став відступати.

— Він біжить! Боягуз! Я ж казав, що всі дворяни сцикуни! А цей особливо! — розреготався бандит.

Альбрехта ніби облили окропом. Він навіть не помітив, як випустив повід. Вихопивши чарівну паличку, що висіла у нього на поясі, Альбрехт націлив її на бандитів.

— Я вас не боюся! — вигукнув він.

— А доведи це нам! — нахабно вишкірився другий бандит.

Альбрехт підняв руку та швидко начарував заклинання. Цієї ж миті його кінь заіржав і кинувся геть із провулка. Озирнувшись, Альбрехт ледь не закричав з переляку. Бандитів, що оточували його, стало більше. Вони стікалися звідусіль. Усі на одного. 

І тут Альбрехт зрозумів, що накоїв. Після того, як кінь втік, у нього залишався лише один вихід — битися. У магічному поєдинку він би їх не зміг перемогти.

Альбрехт благав усіх богів, щоб розбійники не виявилися магами. Але двоє з них все ж володіли чарами. Саме вони наслали туман, який закрив погляд молодому чарівнику. 

Хлопець не бачив тих, хто нападав на нього. Він кружляв з паличкою, стріляючи заклинанням в різні боки, але звідусіль чув лише неприємний сміх. Раптом він відчув сильний удар, що прийшовся на спину. Альбрехт скрикнув, спробувавши відбитися. Наступний удар був у голову. Хлопцеві вдалося кілька разів поцілити у бандитів, але їх було надто багато для нього одного.

Зваливши його на землю, вони продовжили бити, тепер ногами. Сили залишили, він не міг більше захищатись, тільки намагався закривати голову руками. 

Після чергового удару хлопець знепритомнів. Побачивши, що чарівник лежить без руху, ватажок бандитів підійшов до нього, щоб перевірити пульс.

— Живий! — посміхнувся він. — Швидше, поки не очухався.

Провулок спорожнів. Там залишилося лише кілька людей зі зграї бандитів. 

Знав би хлопець що на нього чекає, побажав провалитися під землю. Побитий, молодий чарівник не приходив до тями ще довгий час. Незабаром провулок зовсім спорожнів, а він залишився лежати на холодній землі.

* * *

Йому було боляче розплющувати очі, всі м'язи пекли вогнем. Хлопець не міг поворухнути жодною кінцівкою. Повіки налилася свинцем, через що він ледь відкрив очі.

Коли Альбрехт прийшов до тями, він побачив над собою замість неба балдахін, схожий на той, що був у його кімнаті. Хоча, здається, це він і був.

Збоку почулося якесь шарудіння. Із зусиллям повернувши голову, Альбрехт побачив літнього чоловіка, який товк щось у чашці.