Розділ 42

Повернувшись до своєї кімнати, Рада навіщось вийшла на балкон. Прохолодне повітря освіжило втомлене обличчя. Пройшовши до балюстради, дівчина поклала на неї руки та підвела голову.

Несподівано їй у вічі впало світло з вікна в іншій частині замку. Рада кілька хвилин дивилася на нього, не відриваючись. Вона не знала, як їй вчинити. Повертатися до кімнати не хотілося, когось бачити також.

Вона раптом згадала той день, коли Альбрехт витяг її з води. Дівчина посміхнулася, а потім подумала: навіщо це він зробив? Чи не було б краще їй тоді померти?

Але дівчина вірила, що це скоро пройде. Вона вирішила викинути з голови будь-які думки про Морла і жити далі. Посміхнувшись світлу у вікні, вона тихо заспівала.

Чудовий голос, ніжний, милий...

Наснився якось уві сні.

Моє кохання, моя сила.

Мені потрібен на Землі.

Рада гірко засміялася. Їй не вистачало тих пісень, того життя, яке було в неї на шляху до Заргансу. Виявилося, це був найкращий час. Треба було прийняти те, що її ніколи не чекали у її часі.  Щоразу, думаючи про це, дівчина стримувала сльози. Горда чарівниця витирала їх, не даючи нікому побачити її слабкість.

Коли шок від жахливої звістки пройшов, Рада засміялася. Ні, не він її зрадив, а вона! З того моменту, як її вигнали з чарівної школи, вона його вмить забула, гуляла з іншими хлопцями, жила так, ніби його в її житті ніколи і не було. Ось і зараз не буде!

Зачинивши балконі двері, дівчина увійшла до своєї спальні. Там нічого не змінилося. Перевіривши, чи зачинені двері, Рада почала роздягатися. Тяжке плаття впало до її ніг, дівчина не стала його піднімати. Переступивши через нього, вона одягла нічну сорочку та залізла під ковдру.

 Їй наснився дуже незвичайний сон. Рада стояла на порозі дому тілки. Але чомусь двері його були зачинені. Вона обійшла подвір'я, але нікого не помітила. Розвернувшись, Рада пішла геть. У наступному сні вона вже сиділа в особняку у Зміїві.

Дівчина зраділа, схопилася з крісла і вибігла на вулицю, щоб переконатися, що вона справді вдома. Прохолодне повітря вдарило їй в обличчя. Рада засміялася від щастя, пройшовши двором. Вона обійшла його повністю, навіть побувала у стайні.

Будинок був порожнім, як і тоді, коли вона там ще жила. Дівчина раділа, що опинилася вдома, але чогось тут не вистачало. Вона сиділа у великому будинку зовсім сама. Хіба цього вона собі хотіла? Замружившись, Рада побажала, щоб це виявився лише сон. Коли вона прокинулася - все там же, в замку Мерліна - незрозуміле почуття щастя з'явилося в ній.

"Я не хочу додому!" – подумала вона. За кілька хвилин вона знову заснула, але цього разу сни їй не снилися.

* * *

Тупцюючись на місці кінь Альбрехта невдоволено пирхав, коли його вершник уже кілька хвилин просто сидів у сідлі. Потягнувши за віжки, хлопець виїхав через головну замкову браму до міста. Він далеко не збирався, вирішивши просто покататися. Від охорони хлопець, як завжди, відмовився.

Погода стояла чудова. Після дощу у повітрі відчувалася свіжість. Альбрехт, розслабившись, та ні про що не думаючи, їхав викладеною бруківкою дорогою. Він відчував незвичайну легкість, наче у нього виросли крила. Проїхавши квартал, Альбрехт вирішив трохи пройти пішки Стук копит віддавався у його вухах, створюючи незрозумілу мелодію. Місто гуло, як вулик. На вуличках було багато народу. Чим далі Альбрехт йшов, тим різноманітнішим ставав народ.

Бідніші квартали були не так доглянуті. Та й запах тут стояв зовсім інший. Проїжджаючи, хлопець зрозумів, що він жив небідно, порівняно з деякими людьми. Проходячи повз якийсь житловий будинок, Альбрехт побачив жінку, що розвішувала мокру білизну на мотузці. Вона була немолода, а її виснажені від роботи руки були як у старої. Альбрехт помічав кожну дрібницю. Йому все було цікаво. Хоч він і дивився пильно, але все ж не помітив, як за ним хтось ув’язався.

Хлопець не знав міста і йшов туди, куди йому підказувало чуття. Цим він не відрізнявся від Ради, вона теж шукала проблеми на свою п'яту точку. Невідомість її манила, але найбільше вона любила увагу. На жаль, вона хотіла його надто багато. Альбрехт, як був простим хлопчиськом, так їм і залишився. Ні титул, ні гроші нічого в ньому не змінили. Ідучи далі, хлопець не помічав, що за ним хвіст збільшився. Тепер стежили троє.

Розмірковуючи про щось своє, Альбрехт зовсім перестав бути пильним. Він опинився в бідному кварталі, де людей на вулицях майже  не було. Хлопець вже хвилин десять блукав вуличками Зарганса. Місто виявилося більше, ніж він собі уявляв. І тут він нарешті помітив, що за ним іде хтось. Зупинившись, Альбрехт повернувся, насупившись.

- Що вам від мене треба? - вимогливим тоном сказав він.

Альбрехт зрозумів, що то були бандити. І чомусь упевненості в собі він не відчував зовсім. Двоє з трьох бандитів почали наближатися до нього.

– Що занесло пана до наших країв? - запитав один з чоловіків, діставши ножа.

Альбрехт не відповів йому. На коні він міг сховатися від них за дві секунди, але не поспішав.

- Дивись, Сью, як він тремтить. Наче дівчина перед шлюбною ніччю! – засміявся бандит.

– Усі вони, дворяни, сикуни! Ну, нічого, ми тебе швидко обчистимо! - підхопив другий.