Розділ 39. Принц Роену

Морл сидів у суцільній темряві. Штори були щільно закриті, не пропускаючи жодного промінчика світла. Принц не ворушився, втупившись у порожнечу. Так минуло кілька годин.  

— Морл. — від дверей пролунав голос, але хлопець навіть не ворухнувся. — Морл!  

Не почувши відповіді, жінка підійшла ближче, обійшла крісло і рвучко відсунула штору. Яскраве світло увірвалося в кімнату, змусивши хлопця замружитися й опустити голову.  

— Чому ти не сказав, що повернувся? Я хвилювалася! — чорноволоса королева зціпила пальці, уважно вдивляючись у сина.  

— Не було потреби. — холодно кинув принц, не зустрічаючись з нею поглядом.  

— Що сталося? — вона сіла в крісло навпроти, намагаючись вловити хоч натяк на емоцію в його очах.  

— Все добре. — у тому ж крижаному тоні відповів Морл. — Мамо, залиш мене. Я хочу побути сам. 

— Я не бачила тебе кілька тижнів… Скучила за тобою! Думала, ти розкажеш про свою місію, про затриманих шпигунів! Батько пишається тобою!  

Її голос тремтів, в очах з’явилося нерозуміння та біль.  

— Мені байдуже… — з відразою промовив він. — Залиште мене. Я хочу залишитися один.

Карина Роун на мить застигла, ніби хотіла ще щось сказати, але передумала. Зітхнувши, вона вийшла з кімнати.

Як тільки за нею зачинилися двері, Морл здригнувся. Його темні очі були порожні. Він перевів погляд у вікно. У дворі було людно. Слуги ходили, виконуючи свою роботу, іноді вони з кимось перемовлялися та сміялися. 

Морлу хотілося бути десь серед них. Бути звичайним хлопцем. Чи хоча б звичайним принцом… 

Йому не можна прив'язуватися до людей. Бо якщо хоч хтось дізнається їх страшну таємницю, буде біда. Навіть сильні світу цього не можуть виправити деяких речей.

Морл звик бути іншим. Довгий час йому вдавалося заглушити самотність. Бо окрім однієї маленької деталі він мав все.

Хлопець важко зітхнув. Дівчина, яку він зустрів у підніжжі гір ніяк не йшла з думок. Можливо вона навіть змогла б прийняти те ким він був. Бо вона ж не належала до цього світу повністю, і не мала бути настільки наляканою та упередженою.

Підібгавши губи, Морл насупив брови. Все знов закінчувалося невдачею. Він знов сидів один у своїх покоях та ненавидів той день коли з'явився на цей світ. 

Про що думав батько? Невже дійсно вірив, що його кров буде сильніше і народиться Вищий вампір?! Хлопець здавлено розсміявся. 

Батько навіть не привітав з блискуче виконаним завданням. За тиждень, що Морл провів у замку, король жодного разу не заговорив із ним. І це не дивувало принца. Йому давно не боліло від батьківської байдужості.  

За двадцять років життя він так і не відчув, як це бути бажаною дитиною. 

Більше не боліло. Більше не стояло перед очима палаюче місто та мертве обличчя того, хто перед цим намагався втішити його розмовами. Після того, як Вольфер відбили, король навіть не спитав: як почувається його спадкоємець?! 

І йому довелося збудувати навколо себе міцну кам'яну броню. За нею вже не було золотого світла. Зникло все. Добро. Чуйність. Наївність. Повага.  

Замість цього залишилася лише холодна, пекуча образа, яка наростала роками, поки не перетворилася на грозову хмару, що тепер назавжди нависала над ним.  

Морл підвівся, підійшов до вікна. Златан, як і раніше, світив яскраво, суперечачи його похмурому настрою. Але він не став знову закривати штори.  

Вийшовши з кімнати, хлопець пройшовся замком. На щастя, ні батько, ні сестри не трапилися йому на очі. Морл дякував богам за це. 

Але навіть коли він опинився в королівському саду, де його завжди зустрічав спокій, сьогодні він не відчув полегшення.  

Принц злився. Він не розумів, що сталося тоді на перевалі. Він тоді сильно розізлився та залишив Леді Вольфрам у таборі, а сам поїхав затримати шпигунів.  І то був дійсно гарний улов, вони мали зробити диверсію. Про це шпигуни зізналися на допиті.

«Де ж ти, Леді Вольфрам? Чи Рада, як назвав тебе той! Куди ти поділася? Ти ж не могла сама вбити моїх воїнів. Ти була занадто слабка».

Морл тоді відразу кинувся її шукати. Він був злий. Можливо йому не треба було вбивати її друга, але й дивитися, як вони мило розмовляли він не міг.

«Чому ти зникла? Хіба тобі не хотілося сісти на трон разом зі мною? Стати королевою?»

 Морл знав, що корону зможе отримати лише у двох випадках: у разі смерті колишніх правителів, і якщо ті  передадуть її добровільно.

Він блукав садом, човгаючи підошвами туфель по бруківці.

Ніхто зі слуг не наважувався до нього підійти, коли принц був у такому стані. Бо одразу ж після цього проливалась чиясь кров. 

Ті хто служив у замку лише кілька років не вірили, що принц колись був іншим.

Відігнавши вкотре бунтівні думки, Морл підвів голову. Він стояв прямо перед мармуровою статуєю крилатої жінки, руки якої були підняті вгору, наче вона щось просила у небес. 

Принц пробіг поглядом по ній. Статуя здалася не дуже гарною. Зображена жінка не сходилася з його ідеалами. Вона була худа, невеликого зросту, з довгим волоссям і таким докірливим поглядом, що Морлу здалося, що вона засуджує його за те, чого він не робив.