Розділ 38

Альбрехт був щиро здивований, коли варта біля головних воріт справді його пропустила. Хлопець поки що не залишив територію замку і вів свого коня під вуздечки. Надворі стояла хороша осіння погода. Це була чудова пора, коли листя ще не встигло обсипатися, але вже почало набувати жовтуватого відтінку. Дерева стояли наче прикрашені. Зелене, жовте, бордове листя…

Альбрехт, виїхавши за межі замку, глибоко вдихнув.

«Чим пахне свобода?» – не зволікаючи, поки Мерлін не передумав, хлопець поскакав однією з прилеглих доріг. Він не стежив за часом, та й годинника в нього не було. Об'їхавши головні вулиці, він повернув на дорогу з міста. У передмісті Зарганса природа виявилася ще мальовничішою.

Зістрибнувши з коня, Альбрехт ступив на м'яку траву, вона була приємна на дотик, прохолодна. Довго не роздумуючи, він роззувся. Нікого поблизу не було. Прив'язавши коня, хлопець розсміявся і розтягнувся на траві. Він був щасливий! Поки його ніхто не чув, Альбрехт тихо заспівав пісню, яку вигадав на ходу.

В душі моїй вогонь, спала́хнув від іскри.

Всі таємниці мої розказує тобі.

Тебе я не згадаю, бо забувать не буду.

Пробач, мене пробач,  ти стала моїм чудом.

Подібно до птаха в клітці, він не міг співати в замку. Там його ніхто не зрозумів би. Та й пісні були досить дивні, ніхто в цей час не співає. Іноді йому здавалося, що в них чогось не вистачає.

Почувши кроки, Альбрехт скочив на ноги. Повз дорогу у напрямку Зарганса йшов чоловік, на вигляд селянин.

Юнака стурбував його виснажений вигляд. З першого погляду він зрозумів, що ця людина вже давно в дорозі та погано харчується. Альбрехт не міг стояти осторонь та поспішив підійти до нього, щоб запропонувати допомогу.

– Доброго дня, вам чимось допомогти?

Чоловік здивовано оглянув Альбрехта з ніг до голови. Хлопець був добре одягнений, а риси обличчя говорили про його дворянське походження. Чоловік ніяк не міг збагнути, що від нього хочуть.

- Я йду з Бейлема! Ось уже кілька днів крихти не було у роті! Сподіваюся зупинитися на заїжджому дворі. Але хто прийме мене без грошей? – розповів чоловік.

Альбрехт з розумінням на нього подивився, згадавши, як у нього зовсім недавно не було коштів на існування. Діставши з-за пояса гаманець, він відрахував кілька монет і простяг чоловікові.

- Що ви, не треба! – хотів заперечити він, але Альбрехт, не слухаючи, вклав гроші в його долоню.

- Беріть-беріть! Я знаю, що означає довга подорож!

- Їй богу, вперше бачу дворянина, який співчуває простим людям! – дивувався чоловік.

– А я не зовсім дворянин! Хоча це не важливо… – посміхнувся хлопець.

Мандрівник кілька хвилин стояв, переступаючи з ноги на ногу, він хотів щось запитати.

- У вас є якесь питання? – помітив це Альбрехт.

- Ви ж знаєте Зарганс? Підкажіть, де знаходиться можна переночувати?

– Я сам тут місяць! Але, як розповідали, на в'їзді до міста э непогана місцина. Ви мандрівник? Мабуть, багато пройшли? – поцікавився Альбрехт.

- Багато. Я покинув свій дім декілька місяців тому. В нас було небагато грошей, але ми не бідували. А півроку тому у мене було видіння. Бог сказав йти сюди та шукати тут роботу.

– А ким ви раніше працювали?

– Сільським священиком! – відповів чоловік.

– Священиком? – здивувався Альбрехт. - Тобто жрець? Ви служите богам?

– Ні! Я служу лише одному богу! – відповів чоловік.

- Мені дуже цікаво! Давайте я вас проведу до заїжджого двору, а ви мені все докладно розповісте! – очі Альбрехта спалахнули від цікавості.

- Це честь служити такому великодушному дворянину, як ви!

Альбрехт скривив ніс. Ну який із нього дворянин? Ця людина навіть не уявляє, що він такий ж звичайний, як і всі. Дорога до заїжджого двору зайняла близько п'ятнадцяти хвилин. Весь цей час Альбрехт із цікавістю розпитував мандрівника про те, що відбувається у світі.

Поселивши мандрівника на заїжджому подвір'ї, брат Великого герцога вирішив затриматися, адже в нього накопичилося багато запитань, а чоловік виявився добрим співрозмовником. Звали його отець Василь, і Альбрехт багато дізнався від нього про християнство - релігію, яка з'явилася задовго до того, як стався перехід магів із Землі на Аладею. Виявляється, і тут вона також є, хоч зв'язку між планетами немає.

Альбрехт усе розпитував і розпитував отця Василя. За часом він не стежив, а тим часом за вікном стало сутеніти.

Тут до їхнього столика підійшла молоденька офіціантка, мабуть, щоб запитати, чи вони ще щось замовлятимуть.

- Герцогу Альбрехте, ще щось бажаєте?

- Ні дякую! – відповів Альбрехт.

Чоловік, що сидів навпроти, здивовано глянув на нього.

- Ви часом не брат Великого герцога? – розгублено поцікавився він.

- Так, це я. – похмуро відповів хлопець. – Тільки мене раніше не називали герцогом! Я молодший брат Мерліна!