Розділ 38. Розмова у шинку та страх слабкості

Альбрехт був щиро здивований, коли варта біля головних воріт справді його пропустила. Хлопець поки не залишив територію замку вів коня під вуздечку. Надворі стояла тепла осіння погода. 

Альбрехт, виїхавши за межі замку, вдихнув повітря на повні легені.

«Чим пахне свобода?» 

 Не ставши зволікати, поки Мерлін не передумав, хлопець поскакав однією з прилеглих доріг. Він не стежив за часом, та й годинника в нього не було. Об'їхавши головні вулиці, він повернув на дорогу з міста. У передмісті Зарганса природа виявилася мальовничішою.

Зістрибнувши з коня, Альбрехт ступив на м'яку травичку. Довго не роздумуючи, він роззувся. Нікого поблизу не було. Прив'язавши коня, хлопець розсміявся та розтягнувся на траві. Він був щасливий! Поки його ніхто не чув, Альбрехт тихо заспівав пісню, яка несподівано з’явилася в голові.

В душі моїй вогонь, спала́хнув від іскри.

Всі таємниці мої розказує тобі.

Тебе я не згадаю, бо більше не забуду.

Пробач, за все пробач, ти серце вкрала в грудях.

Подібно до птаха в клітці, він не міг співати в замку. Там його ніхто не розумів окрім Ради. Та й пісні були дивні. Іноді йому здавалося, що в них чогось не вистачає.

Почувши кроки, Альбрехт скочив на ноги. По дорозі у напрямку Зарганса йшов чоловік. На вигляд селянин. 

Юнака стурбувало наскільки було виснажене обличчя чоловіка. З першого погляду він зрозумів, що незнайомець вже давно в дорозі та погано харчується. Альбрехт не міг стояти осторонь та поспішив підійти до нього, щоб запропонувати допомогу.

— Доброго дня. Чи можу я вам чимось допомогти?

Чоловік здивовано оглянув Альбрехта з ніг до голови. Хлопець був добре одягнений, а риси обличчя казали про його дворянське походження. Чоловік ніяк не міг збагнути, що від нього хочуть.

— Я йду з Бейлема! Ось уже кілька днів крихти не було у роті! Сподіваюся зупинитися на заїжджому дворі. Але хто прийме мене без грошей? — розповів чоловік. — Декілька днів тому мене обікрали.

Альбрехт розумів його, як ніхто. Діставши з-за пояса гаманець, він відрахував кілька монет і простяг чоловікові.

— Що ви, не треба! — заперечив той, але Альбрехт, не слухаючи, вклав гроші в його долоню.

— Беріть-беріть! Я знаю, що означає довга подорож!

— Їй богу, вперше бачу дворянина, який співчуває простим людям! — дивувався чоловік.

— А я не зовсім дворянин! Хоча це не важливо… — посміхнувся хлопець.

Мандрівник кілька секунд стояв, переступаючи з ноги на ногу, він хотів щось запитати.

— У вас є якесь питання? — Альбрехт це помітив.

— Ви ж знаєте Зарганс? Підкажіть, де можна переночувати?

— Я сам тут місяць! Але, як розповідали, на в'їзді до міста є непогана місцина. Ви мандрівник? Мабуть, багато пройшли? — поцікавився Альбрехт.

— Багато. В нас було небагато грошей, але ми не бідували. А пів року тому у мене було видіння. Бог сказав йти сюди та шукати тут роботу.

— А ким ви раніше працювали?

—  Сільським священником! — відповів чоловік.

— Священником? — здивувався Альбрехт. — Тобто жрець? Ви служите богам?

— Ні! Я служу лише одному богу! 

— Дуже цікаво! Давайте я вас проведу до заїжджого двору, а ви мені все докладно розповісте! — очі Альбрехта спалахнули від цікавості.

— Це честь служити такому великодушному дворянину, як ви!

Альбрехт скривив ніс. Ну який із нього дворянин? Дорога до заїжджого двору зайняла близько п'ятнадцяти хвилин. Весь цей час Альбрехт із цікавістю розпитував мандрівника про те, що відбувається у світі.

Поселивши того, брат Великого герцога вирішив затриматися, адже в нього накопичилося багато запитань, а чоловік виявився добрим співрозмовником. Звали його отець Василь, і Альбрехт багато дізнався від нього про християнство — релігію, яка з'явилася задовго до того, як стався перехід магів із Землі на Аладею. 

Альбрехт усе розпитував і розпитував отця Василя. За часом він не стежив, За вікном почало сутеніти.

Тут до їхнього столика підійшла молоденька офіціантка, мабуть, щоб запитати, чи вони ще щось замовлятимуть.

— Герцогу Альбрехте, ще щось бажаєте?

— Ні дякую! — відповів хлопець.

Чоловік, що сидів навпроти, здивовано витріщився на нього.

— Ви часом не брат Великого герцога?

— Так, це я. — похмуро відповів хлопець. — Тільки мене раніше не називали герцогом! Я молодший брат Мерліна!

— А я про вас чув! — ляснув себе по лобі чоловік. — Моя сестра живе на півночі Роена! Але сам я там давно не був. Вона написала мені, що до них у село приїжджали двоє молодих людей, вони співали для місцевих жителів! Їй дуже сподобалася їхня пісня! Може, я, звичайно, помиляюся, але чи не ви тоді були?

Альбрехт посміхнувся, він уже забув про це.