Розділ 35. Ти думаєш, тобі вдасться втекти?

Ранок настав несподівано швидко. Альбрехта розбудив безперервний стукіт у двері. Хлопець ліниво перевернувся на інший бік. Не було жодного бажання вставати та відкривати.

— Ваше Ясновельможносте! Скоро починаються заняття з верхової їзди, а потім у вас урок з вчителем фехтування! Ви не повинні спізнюватися, Великий герцог розгнівається! — почулося з-за дверей.

Альбрехт не збирався вставати, він навіть накрив голову подушкою, щоб не чути цього неприємного голосу. Нехай усі вчителі разом з'являться сюди, він з місця не зрушить.

 «Ви ж не знаєте, що було вночі. А вранці, вибачте, я хочу спати».

Всі заняття йому вже набридли. Він розумів чого його так завантажували роботою. Мерлін боявся, що брат втече за першої ж нагоди.

Слуга ще кілька хвилин постояв за дверима, а потім пішов. Коли за дверима стихло, Альбрехт прибрав подушку і важко зітхнув. Потягнувшись, він підвівся з ліжка. Потираючи очі, хлопець підійшов до вікна, що виходило до парку. Придивившись уважніше, він побачив унизу вершницю на коні.

Альбрехту не важко було її впізнати.

— О, ти вже тут! — хмикнув він, дивлячись, як дівчина катається. 

Позіхнувши, хлопець надягнув на палець чарівне кільце. Уроків магії у нього сьогодні здається не було, але на всяк випадок він взяв його з собою.

 Він не міг зізнатися Мерліну, що досі не вивчив розклад своїх занять. Прокинувшись пізніше за всіх, хлопець ризикував залишитися без сніданку. Подивившись на годинник, він, зітхнувши, пішов одразу до парку, а не до їдальні.

Його кінь уже стояв осідланий. Човгаючи чоботами по засипаній гравієм доріжці Альбрехт підійшов до Бадді.

Вчителя по верховій їзді в парку ще не було, і новоспечений чарівник вирішив трохи прогулятися верхи. Це було ледь не єдине заняття, яке приносило йому задоволення.

 Вставивши ногу в стремена, він уже не так незграбно, як кілька місяців тому, виліз у сідло. Потягнувши за поводи, Альбрехт повів Бадді дорогою. 

Він їхав неквапом, знаючи, що, якщо знадобиться, його покличуть. Хлопець десь тут бачив Раду. З балкона весь парк був як на долоні. Проїхавши кілька хвилин, хлопець знову покрутив головою. От би він мав такий пристрій, за допомогою якого можна зв'язатися з людиною на відстані.

Рада не знала, що її шукає Альбрехт. Вона спокійно каталася у замковому парку. Тут було багато місця для цього. Згодом дівчина вирішила повернутися у замок. Перед входом до парку стояв Великий герцог. 

Рада, прив'язавши коня, попрямувала до нього. У неї за цей час накопичилося багато запитань, але одне було важливіше за решту.

— Доброго дня, Мерліне! Ви казали, що подумаєте над моїм проханням!

— Так! На жаль моя відповідь тебе не втішить. Я розумію, ти втомилася, та скучила. Але зараз я не можу відправити тебе додому! Через розлом у часі Колодязь Семрад не працює. Потрібно чекати, поки закриється Тріщина. — повідомив Мерлін.

— Розумію… Сподіваюся, що невдовзі все налагодиться. — зітхнула дівчина.

— Ти не бачила Альбрехта? Мені сказали, що він катається у парку! Хіба він був не з тобою? — запитав чарівник, кинувши погляд на дорогу позаду неї.

— Ні. Я навіть цього не знала!

— Добре, якщо побачиш, передай йому, що вчитель із фехтування захворів, а верхову їзду трохи доведеться відкласти. Заняття сьогодні не буде!

— Якщо потрібно, я сама з ним позаймаюсь! У мене в школі був такий факультатив. — запропонувала Рада, і губи самі собою розпливлися в недобрій посмішці.

— Ти вмієш битися? Думаю це буде чудово. Але чи погодиться Альбрехт? 

— Куди він дінеться з підводного човна?! — усміхнулася Рада, згадавши, як в останній раз він верещав, що більше ніколи не буде з нею битися на мечах.

Розсміявшись, чарівник розвернувся та пішов у напрямку замку.

Коли Мерлін зник з поля зору, Рада повернулася у бік дороги.

Сховавши кровожерливу посмішку, дівчина прикусила губу. Володіння зброєю та верхова їзда починалася у неї із п'ятого курсу, і тому перше вона за півтора року вже встигла зненавидіти. Містер Вінтроп на своїх заняттях доводив її до знемоги. І найприкріше — завищені вимоги висувалися лише до неї! Подивившись на всі боки, Рада вирішила почекати Альбрехта тут.

Хлопець тим часом навіть не збирався повертатися до замку. Він швидко і впевнено їхав викладеною бруківкою дорогою. Але його думки були далеко звідси.

Попереду з'явилися західні ворота замку. Несподівано для себе Альбрехт вдарив коня черевикам по бокам, змусивши пришвидшитись. У лічені секунди подолав відчинені ворота і, не звертаючи уваги на стражників, помчав геть із замкового парку.

Ззаду почувся шум погоні та крики, але Альбрехт не збирався зупинятися. Він мчав подібно до стріли, випущеної з лука. Вітер свистів у вухах та скуйовджував незібране волосся.

Щоб відірватися від погоні, хлопець підняв руку з чарівним кільцем та вигукнув заклинання. Між ним і стражниками з'явилася незрима стіна. Альбрехт, не зменшуючи швидкості, промчав вулицями Зарганса. Усі, хто його бачив у цей момент, дивувалися, що за принц їде. Але то була не прогулянка, а втеча.