Розділ 35

Ранок настав несподівано швидко. Альбрехта розбудив безперервний стукіт у двері. Хлопець ліниво перекинувся на інший бік, не було жодного бажання вставати та відкривати.

- Ваше Ясновельможносте! Скоро починаються заняття з верхової їзди, а потім у вас урок по володінню зброєю! Ви не повинні спізнюватися, Великий герцог розгнівається! – почулося з-за дверей.

Альбрехт не збирався вставати, він навіть накрив голову подушкою, щоб не чути цього неприємного голосу. Нехай усі вчителі разом з'являться сюди, він з місця не зрушить.

 «Ви ж не знаєте, що було вночі. А вранці, вибачте, я хочу спати». – подумав він.

Всі заняття йому вже набридли. Йому вистачило того, що він майже дві години займався Радою. Невідомо чому, але їй вдавалося краще навчати його магії, ніж іменитим вчителям.

Слуга ще кілька хвилин постояв за дверима, а потім пішов. Коли за дверима стихло, Альбрехт прибрав подушку і зітхнув. Потягаючись, він підвівся з ліжка. Потираючи очі, хлопець підійшов до вікна, що виходило до парку. Придивившись уважніше, він побачив унизу вершницю на коні.

Альбрехту не важко було її впізнати.

– О, ти вже тут! - хмикнув він, дивлячись, як дівчина катається. - Не дивно!

Позіхнувши, хлопець пішов одягатися. Відкривши шафу, він скептично глянув на її вміст.

- Я тут без ночі не тутешній, а для мене вже пошили стільки одягу! - підібгав губи Альбрехт. - Цікаво, до чого може зайти почуття провини Мерліна переді мною?

Швидко одягнувшись, хлопець пробіг поглядом по столику біля ліжка. Кільце з хризолітом він ніколи не знімав, а чарівне вдягав тільки для магії. Альбрехт не знав, чим усе закінчиться, тому одягнув й його на палець.

 Він не міг зізнатися Мерліну, що досі не вивчив розклад своїх занять. Прокинувшись пізніше за всіх, хлопець ризикував залишитися без сніданку. Подивившись на годинник, він, зітхнувши, пішов одразу до парку, а не до їдальні.

Його кінь уже стояв  осідланий. Човгаючи чоботами по засипаній гравієм доріжці Альбрехт підійшов до Бадді.

Вчителя по верховій їзді в парку ще не було, і новоспечений чарівник вирішив трохи прогулятися верхи. Вставивши ногу в стремена, він уже не так незграбно, як кілька місяців тому, виліз у сідло. Потягнувши за поводи, Альбрехт повів Бадді дорогою. Він їхав неквапом, знаючи, що, якщо знадобиться, його покличуть. Хлопець десь тут бачив Раду. З балкона весь парк був як на долоні. Проїхавши кілька хвилин, хлопець знову покрутив головою. От би він мав такий пристрій, за допомогою якого можна зв'язатися з людиною на відстані.

Рада не знала, що її шукає Альбрехт. Вона спокійно каталася у замковому парку. Тут було багато місця для цього.  Згодом дівчина вирішила повернутися у замок. Перед виходом до парку стояв Великий герцог Мерлін. Рада, прив'язавши коня, попрямувала до нього. У неї за цей час накопичилося багато запитань, але одне було важливіше за решту.

- Доброго дня, Мерлін! Ви казали, що подумаєте над моїм проханням!

– Так! Я подумав! Я розумію, ти втомилася, скучила за домом! Але зараз я, на жаль, не можу відправити тебе у твій час! Через розлом у часі Колодязь Семрад, через який я мав намір тебе провести, не працює. Потрібно чекати, поки закриється Тріщина. – повідомив Мерлін.

- Розумію… Сподіваюся, що невдовзі все налагодиться! – зітхнула дівчина.

- Ти не бачила Альбрехта? Мені сказали, що він катається у парку! Хіба він був не з тобою? - запитав чарівник, кинувши погляд на дорогу позаду неї.

– Ні. Я навіть цього не знала!

– Добре, якщо побачиш, передай йому, що вчитель із володіння зброєю захворів, заняття сьогодні не буде!

- Якщо потрібно, я сама з ним позаймаюсь! У мене в школі був такий факультатив. – запропонувала Рада, і губи її самі собою розпливлися в недобрій посмішці.

– Це непогана ідея! Але чи погодиться він? - засумнівався Мерлін.

- Куди він дінеться з підводного човна?! – усміхнулася Рада. – Разом з ним і я згадаю всі прийоми!

Розсміявшись, чарівник розвернувся і пішов у напрямку замку.

Коли Мерлін зник з поля зору, Рада повернулася у бік дороги.

- Хм-м. Ти навіть не уявляєш, любий мій, наскільки я добре володію зброєю. – Рада мало не вилаялася, коли згадала старого викладача зі зброї у «Резенфорді». – Ну що, готуйся…

Сховавши кровожерливу посмішку, дівчина прикусила губу. Володіння зброєю та верхова їзда починалася у них із п'ятого курсу, і тому перше вона за півтора року вже встигла зненавидіти. Викладач на своїх заняттях доводив її до знемоги. І найприкріше – завищені вимоги висувалися лише до неї! Подивившись на всі боки, Рада вирішила почекати Альбрехта тут.

Хлопець тим часом навіть не збирався повертатися до замку. Він швидко і впевнено їхав викладеною бруківкою дорогою. Але його думки були далеко звідси.

Попереду з'явилися західні ворота замку. Несподівано для себе Альбрехт вдарив коня черевикам по бокам, змусивши пришвидшитись. У лічені секунди подолав відчинені ворота і, не звертаючи уваги на стражників, помчав геть із замкового парку.

Ззаду почувся шум погоні та крики, але Альбрехт не збирався зупинятися. Він мчав подібно до стріли, випущеної з лука. Вітер скуйовджував незібране волосся.