Розділ 34. Світло в темряві

Кожен наступний день був схожий на попередній. Так пролетів тиждень у замку Зарганса. Вечорами, залишаючись наодинці, Рада все частіше думала про те, що відбувається в її часі. Чи зможе вона взагалі повернутися туди? Ця подорож почала нагадувати дійсно квиток в один кінець.

 Альбрехту ж не давали часу сумувати. Він жив у замку, навчався у викладачів різних наук, бою на мечах та не кидав заняття з Мерліном. Його день був розписаний погодинно, розпочинаючи від сніданку, закінчуючи підготовкою до сну.

Альбрехт навіть був радий завантажити себе роботою, бо у думках постійно хотілося втекти звідси. Але він старанно все записував та запам’ятовував — якщо життя дало шанс чогось навчитися, гріх було не скористатися. Тим паче це допоможе в його майбутній помсті.

Вранці Альбрехт сидів у класі та, скрипучі пером, переклав текст. Це завдання йому дали два дні тому, але тільки зараз дійшли руки.  Текст був взято з книги з історії. Хлопець ретельно переклав з філанської на імперську. Ця мова була легшою за роенську. Поруч з ним на столі лежав товстий словник, де він дивився значення незрозумілих слів.

Поклавши ручку та закривши чорнильницю, Альбрехт встав зі стільця. Заняття сьогодні повинні розпочатися лише після обіду, а наразі можна відпочити на свіжому повітрі. Як він робив колись.

Залишивши кімнату, хлопець, не довго думаючи, пішов шукати потрібний коридор. Перші осінні дні все ще були теплими та сонячними. 

Альбрехт неквапом гуляв по саду, вдихаючи запах троянд, що квітнули на клумбах, іноді посміхаючись до себе. Підійшовши до лавки, хлопець сів закинувши ногу на ногу. На вказівному пальці правої руки блищало золоте кільце з нефритом, а на мізинці — з хризолітом. Кільце було невеликим, тому воно налізло лише на цей палець і більше не знімалося. Альбрехт пам'ятав, що це обручка.

Воно йому не сильно заважало — більше викликало цікавість. 

 «Чи варто чекати на диво? Воно зніметься коли я знайду суджену, чи коли мене вдало одружать?»

Подумавши про це, хлопець стиснув губи у тонку лінію. Про яку суджену він думав? Невже вже забув про свою дружину? З моменту її смерті пройшло якихось два місяці.

Альбрехт важко зітхнув, йому було соромно, що не відчуває майже нічого до Ади. Згадка про її смерть більше не стискає серце. Вона цього не заслужила. Адалін була милою та хорошою дівчиною. Він не мав права так швидко про неї забувати.

** *

Альбрехт ходив своєю кімнатою. Кинувши погляд на годинник, хлопець підійшов до ліжка та відкинув ковдру. Треба було врешті спати, день видався важким.

Він довго дивився на балдахін над ліжком. Попри завантажений день, хлопець ніяк не міг заснути. Безсоння мучило його вже кілька днів поспіль.

Перевернувшись на інший бік, Альбрехт підклав руки під щоку. Декілька хвилин він пролежав так. Ще через деякий час новоспечений чарівник знову перевів погляд на годинник. Але з останнього разу нічого не змінилося — до ранку було ще довго. 

 У нього наче відкрилося друге дихання. З'явилося палке бажання щось робити. Через десять хвилин, коли хлопець знову глянув на годинник, він рвучко відкинув ковдру та підвівся з ліжка.

Альбрехт не знав, що робитиме, але був упевнений, що спати більше не зможе. Одягнувшись тепліше, бо вночі було прохолодно, Альбрехт вийшов зі своєї кімнати, замкнувши її на ключ. Перед цим він одягнув чарівне кільце, ніби відчував, що воно може знадобитися.

Вночі у головних коридорах горіли світильники. Вони слабо висвітлювали дорогу. Альбрехт швидко подолав сходи. Щоб перейти в іншу частину замку, йому довелося трохи поблукати. Але цю дорогу він добре пам'ятав. Ноги самі привели його до дверей, за якими була кімната Ради.

Альбрехт зупинився, замислившись. Він знав, що була вже глибока ніч, йому не хотілося будити подругу, але нічого іншого він вигадати не зміг. 

Простоявши кілька хвилин у нерішучості, Альбрехт постукав у двері. Він зовсім не сподівався, що йому відкриють. Але через п'ять хвилин двері легенько прочинилися та визирнула Рада. Дівчина була в довгій нічній сорочці, а розпущене волосся хвилями струменіло по спині.

Побачивши, що це Альбрехт, вона здивувалася, прочинивши двері ширше.

— Ти щось хотів? Вже ніч! — спитала Рада, на долоні у неї світилася куля, якою вона освітлювала простір навколо.

— Вибач, що розбудив тебе! Не міг заснути! — хлопець перевів погляд на кулю світла. — Навчи й мене таке робити!

— Зараз? — здивувалася дівчина, визирнувши в коридор. — Не чекала, що ти сам захочеш займатися магією, тим паче в такий пізній час! Добре, почекай мене тут, я зараз одягнуся і вийду!

Дівчина на кілька хвилин зникла за дверима. Повернулася вона за десять хвилин, у сукні з рукавами, щоб не замерзнути. Волосся збирати в зачіску не стала, воно так і залишилося розпущеним.

— Ходімо в сад, там нам ніхто не завадить!  Інакше потім хтось доповість Мерліну, що ти провів зі мною ніч! — сказала Рада, нервово розсміявшись.

Дівчина та хлопець поспішили із замку на вулицю. Щоб випадково нікого не розбудити, вони намагалися йти якомога тихіше. 

Перед виходом у сад стояв охоронець, але й він їх не зупинив. Пройшовши далі, Рада полегшено видихнула.