Розділ 34

Кожен наступний день був як попередній. Так пролетів тиждень у замку Зарганса. Вечорами, залишаючись наодинці, Рада все частіше думати про те, що відбувається в її часі. Чи зможе вона взагалі повернутися туди? Дівчина хвилювалася, бо тут все було для неї чужим, і вона не хотіла тут померти. Ця подорож почала нагадувати квиток в один кінець...

 Альбрехту не було часу турбуватися. Він жив у замку, навчався у викладачів різних наук, бою на мечах та не кидав заняття з Мерліном. В нього не залишалося часу ні на що. Його день був розписаний погодинно, розпочинаючи від сніданку, закінчуючи підготовкою до сну.

Альбрехт навіть був радий завантажити себе роботою, бо у думках постійно хотілося втекти звідси. Але він старанно все записував та запам’ятовував – якщо життя дало шанс чогось навчитися, гріх було не скористатися. Тим паче це допоможе в його майбутній помсті.

Вранці Альбрехт сидів у класі і, скрипучі пером, переклав текст. Це завдання йому дали два дні тому, але тільки зараз дійшли руки.  Текст був взято з книги з історії. Хлопець ретельно переклав з філанської, на імперську. Ця мова була легшою за роенську. Поруч з ним на столі лежав товстий словник, де він дивився значення незрозумілих слів.

Поклавши ручку і закривши чорнильницю, Альбрехт встав зі стільця. Заняття сьогодні повинні розпочатися лише після обіду, а наразі можна було відпочити на свіжому повітрі. Як він зробив колись.

Залишивши замок, хлопець, не довго думаючи, пішов до саду, сподіваючись, що там ніхто не заважатиме йому. Перші осінні дні все ще були теплими та сонячними. Альбрехт неквапом гуляв по саду, вдихаючи запах троянд, що цвіли на грядках, іноді посміхаючись до себе. Підійшовши до лавки, хлопець сів на ній, закинувши ногу на ногу. На вказівному пальцю правої руки блищало золоте кільце з нефритом, а на безіменному - з хризолітом. Кільце було невеликим, тому воно налізло лише на цей палець і більше не знімалося. Альбрехт пам'ятав, що це обручка.

 "Тепер, коли я брат герцога, я зможу одружитися з Кларою! - промайнуло в голові, але думка швидко згасла, бо він згадав, що дівчина вже вийшла заміж. – Якби вона мене сприймала не лише як друга... – хлопець придивився до зеленого каменю, а потім намагався його зняти. -  Цікаво, чи варто чекати на диво? Воно зніметься коли я знайду суджену, чи коли мене вдало одружать?»

Поки у його голові не було жодної відповідної кандидатури на роль нареченої. Альбрехт хотів таку, яку нагадала циганка на ярмарку – найпрекраснішу. Ту, яку вибере його серце. Тільки де її шукати, Альбрехт не знав. Він не здогадувався, що найвищі сили давно все вирішили за нього.

Повернувшись зі світу мрій, хлопець зітхнув та збирався повертатися у замок на обід. Тепер він краще орієнтувався у плануванні замку і не блукав у його незліченних коридорах.

** *

Альбрехт неквапом походжав своєю кімнатою. Кинувши погляд на годинник, хлопець підійшов до ліжка та відкинув ковдру. День видався дуже важким.

Він довго дивився на балдахін над ліжком. Попри завантажений день, хлопець ніяк не міг заснути. Безсоння мучило його вже кілька днів поспіль.

Перевернувшись на інший бік, Альбрехт підклав руки під щоку. Декілька хвилин він пролежав так, задумавшись. Ще через деякий час новоспечений чарівник знову перевів погляд на годинник. Але з останнього разу нічого не змінилося – до ранку було ще довго. Альбрехт вертівся на ліжку не в змозі заснути. У нього відкрилося друге дихання. З'явилося палке бажання щось робити. Через десять хвилин, коли хлопець знову глянув на годинник, він різко відкинув ковдру і підвівся з ліжка.

Альбрехт не знав, що робитиме, але був упевнений, що спати більше не зможе. Одягнувшись тепліше, бо вночі було прохолодно, Альбрехт вийшов зі своєї кімнати, замкнувши її на ключ. Перед цим він одягнув чарівне кільце, ніби відчував, що воно може знадобитися.

Вночі у головних коридорах горіли світильники. Вони слабо висвітлювали дорогу. Альбрехт знав, куди йому треба йти, і швидко подолав сходи. Щоб перейти в іншу частину замку, йому довелося трохи поблукати коридорами. Але цю дорогу він добре пам'ятав. Ноги самі привели його до дверей, за якими була кімната Ради.

Альбрехт зупинився, замислившись. Він знав, що була вже глибока ніч, йому не хотілося будити подругу, але нічого іншого він вигадати не зміг. Простоявши кілька хвилин у нерішучості, Альбрехт постукав у двері. Він зовсім не сподівався, що йому відкриють. Але через п'ять хвилин двері легенько прочинилися і визирнула Рада. Дівчина була в довгій нічній сорочці, а її розпущене волосся хвилями струменіло по спині.

Побачивши, що це Альбрехт, вона здивувалася, прочинивши двері ширше.

- Ти щось хотів? Вже ніч! - запитала Рада, на долоні у неї світилася куля, якою вона освітлювала простір навколо.

- Вибач, що розбудив тебе! Просто не спиться! – хлопець перевів погляд на кулю світла. - Навчи і мене таке робити!

– Зараз? - здивувалася дівчина, визирнувши в коридор. - Не чекала, що ти сам захочеш займатися магією, тим паче в такий пізній час! - усміхнулася чарівниця. - Добре, почекай мене тут, я зараз одягнуся і вийду!

Дівчина на кілька хвилин зникла за дверима. Повернулася вона за десять хвилин, у сукні з рукавами, щоб не замерзнути. Волосся збирати в зачіску не стала, воно так і залишилося розпущеним.

- Ходімо в сад, там нам ніхто не завадить! – запропонувала Рада. - Інакше потім хтось доповість Мерліну, що ти провів зі мною ніч! - сказала дівчина, нервово розсміявшись.