Розділ 32. Бажання провалитися крізь землю

Альбрехт майже біг довгим коридором. З одного боку від нього тяглися великі вікна, через які у коридор проникало сонячне світло. Можливо, останні промені Златана цього літа.

Хлопець дивився на всі боки, не розуміючи, де знаходиться. Планування замку він не знав, а просити про допомогу не хотілося. Спустившись гвинтовими сходами на поверх нижче, Альбрехт підбіг до вікна та побачив за ним парк.

Йому захотілося туди. На повітря. Зірвавшись з місця, хлопець побіг до відчинених дверей, що вели до замкового парку. Несподівано в ньому прокинулося давно забуте почуття хлоп'ячого бешкетництва. 

 Альбрехт усім своїм єством бажав свободи. Але тільки не тієї, де кожен день міг стати останнім. 

Вбігши у відчинені двері, хлопець раптом помітив охоронця. Злякавшись, він загальмував, перейшовши на крок.

— Доброго ранку, Ваша Ясновельможносте! — привітався охоронець

Хлопець кинув на нього здивований погляд і пройшов далі. Він чекав, що його зараз зупинять, але його не лише не зупинили, а ще й назвали «ясновельможним». Він же не дворянин. Чи вже дворянин? Посмішка сама розтягнула губи. Йому лестило таке звертання. Це дратувало та дарувало радість одночасно.

 Замковий парк був величезним, тому він не зміг би обійти його за один день. Хлопець помітив осторонь галерею з колонами. Він пройшов до неї та побачив покриті позолотою двері. Крізь їх скляні частини виднілася кімната, що нагадувала бальну залу.

У цей самий момент до вікна на другому поверсі підійшла дівчина у блакитній сукні. Вона не знала, чим себе зайняти. Друг кудись зник, відведена йому спальня була порожньою. Дівчина не знала, що й думати.

Подивившись у вікно, Рада помітила великий парк зі статуями та фонтаном. Їй захотілося піти туди прогулятися. Аж раптом вона помітила внизу чиюсь метушливу фігуру.

Придивившись, дівчина впізнала в ній Альбрехта. На обличчі молодої чарівниці з'явилася глузлива посмішка. Склавши руки, вона деякий час спостерігала за ним.

— От вже брехло! Казав, що не хоче гуляти! — він не виглядав засмученим і це її тішило.

Вона кілька хвилин спостерігала за парком, поки до неї не підійшов один зі слуг. Їй довелося відволіктися.

— Це ви Леді Вольфрам? — запитав він. — Я за дорученням Великого герцога! Мені наказали показати вашу нову кімнату. Великий герцог вважає, що Вам більше не потрібно жити в гостьовій.

— Вам це сказав Мерлін? Але ж я скоро покину це місце! — розгубилася Рада.

— Нічого не знаю, Великий герцог наказав показати Вашу кімнату!

— Добре, показуйте! — зітхнула Рада, ще раз кинувши погляд у вікно.

Підібравши сукню, щоб не волочилося по підлозі, дівчина пішла за слугою. Дорога була недовгою, Рада ледве встигала за ним. Невисокий чоловік зупинився біля дверей, покритих візерунками, вирізьбленими з дерева. 

Кімната виявилася просторою з трьома вікнами та балконом. Рада тільки захоплено розкривала та закривала рота. Тут було все про що вона мріяла. Дівчина оцінила велике ліжко з балдахіном, шафу, тумбочки, столик та багато іншого.

Весь час, що вона оглядала кімнату слуга стояв біля входу мовчки, що Рада за нього забула.

— Вам щось ще треба? — спитав він.

Дівчина ще раз оббігла кімнату поглядом та похитала головою.

— Так. — раптом згадала вона. — Альбрехту також дали нову кімнату? Де вона знаходиться?

— У другій частині замку, недалеко від покоїв Великого герцога! — повідомив слуга.

Рада здивовано подивилася на чоловіка, а потім на кімнату. Вона не була вже такою гарною. Коли слуга пішов дівчина ображено підібгала губи. Обличчя перекосив гнів, через що миттю зникла її краса.

— Та хто такий цей Альбрехт?! День як брат Великого герцога, а йому вже кращу кімнату дають! — Рада нервово міряла кімнату кроками. — Я, значить, повинна жити в цій убогості, а він в королівських покоях?! Брехун, зрадник! Якби не я він був давно вже мертвий. Лицемір! — Рада була не схожа сама на себе. — Напевно він сам попросив, щоб його відселили подалі від мене! Ось про що він розмовляв тоді з Мерліном!

— Не потрібен мені цей Альбрехт! І Мерлін не потрібен! Сама повернусь у свій час, зроблю кар’єру співачки та стану популярною! А хто такий Альбрехт ніхто не згадає через триста років! Начхати, що він мені подобався! Брехло! Сам казав, що йому це не потрібно, а потім попросив кращі покої! Ненавиджу!

Бачила б дівчина себе з боку — точно злякалася. Вона настільки була поглинута невдоволенням, що не помітила, що двері трохи прочинилися — з іншого боку хтось стояв.

— Чому йому найкращу кімнату, а не мені?! Я ж Леді Вольфрам! Я родова чарівниця, а чи є у ньому магія досі невідомо! Ненависник магів! Ха! Той хто ненавидить не став би радіти знаходячись тут! Як же хитро ти все провернув! Прикидався жертвою! Ну авжеж. Тепер ти в нас крутий! — прошипіла вона. — Тобі не допоможе розкіш! Ти був ніким, ним ти й залишишся!

— Джєнкі за правде, Рада.[1] Тепер я знаю якої думки ти була весь час про мене! — холодно сказав Альбрехт і відразу пішов грюкнувши дверима.

Дівчина злякано застигла, дивлячись на закриті двері. Їй хотілося відірвати собі язика. Вилаявшись, дівчина кинулася слідом за другом. Наздогнати його вона змогла лише на сходах.