Розділ 31. Між ненавистю та надією

«Не хотів він? — Альбрехт досі сидів зі стиснутими долонями. — Через тебе вбили мою матір та сестру!»

Альбрехта жахала думка, що він може бути таким самим. Він тільки нещодавно перестав себе звинувачувати у, тому що сталося. Бо у нього ж немає магії. В усьому ж винуватий Мерлін. В очах забриніли сльози. 

Хлопець сидів за довгим столом не в змозі вимовити ні слова. В нього було нормальне життя. Він був звичайним хлопцем зі своїми проблемами та радощами. А тепер?

Це було схоже на марення, страшний сон, жах! Альбрехт хотів якнайшвидше прокинутися. Він хотів схопитися на ноги та бігти геть, але не міг навіть поворухнутися. Щось, немов магнітом, тримало його у кімнаті. 

Мовчання затягувалося. Рада кидала розгублені погляди то на Мерліна то на Альбрехта.  

Рада пам’ятала, як він реагував на те що вона чарівниця. Що ж тепер буде? Вона не підозрювала, що друг від початку знав, що Мерлін його брат. 

Користуючись ситуацією, дівчина від столом доторкнулася до руки, привертаючи увагу. Альбрехт підняв на неї очі, у який стояв розпач, та стиснувши її долоню. Дівчина зрозуміла все без зайвих слів.

— Ваша Величність, я пропоную перенести розмову на ранок! Якщо ви, звісно, ​​не проти. 

— Так звичайно! — схаменувся Великий герцог.

— Ходімо. — прошепотівши, Рада встала зі свого стільця й, не відпускаючи його руку, вклонилася і вийшла з зали.

Коли вони опинилися за дверима, дівчина відступила убік, щоб бачити його очі.

 — Ал, не все так погано! Мерлін твій брат — твоя сім’я. Тобі не доведеться йти!

— Ні, Радо. Якби він з’явився до того, як знищили Рамплур… — у нього не залишилося жодних емоцій. 

— Він не міг. Ти ж чув. Він хотів тебе захистити.

— Але не захистив… — хлопець вивільнив свою долоню. — Мені треба подумати. Коли ти повернешся у свій час?

 — Ти ж знаєш, ми про ще не розмовляли. — відповіла Рада, кинувши швидкий погляд на слугу, що йшов у декількох метрах від них. Він мав показати їм дорогу.  — Сподіваюся, ти не наробиш дурниць?!

Альбрехт зиркнув на неї, та похитав головою.

— А сенс?

— Визнай, ти цього не очікував! — посміхнулась вона.

Альбрехт хмикнув, та тихо розсміявся.

— Того, що мій брат Великий герцог?! Якщо чесно, я це давно знав! — несподівано відповів хлопець. Дівчина зупинилася, вирячивши очі. — Ну не про титул, а про Мерліна. Я ж тобі казав, що він був знайомим моєї матері. 

Рада ображено підібгала губи, відступивши від нього на крок.

— І ти не сказав мені цього? Ти ж також можеш бути… — Рада закрила рот руками, здається зрозумівши чому він так сильно ненавидів чаклунів. — Ти думаєш, що місто знищили через тебе?

Кутики губ трохи опустилися, але хлопець досі посміхався. 

— Я не хочу про це говорити. Мені боляче. І я буду молитися, щоб врешті магії у мене не було. Бо одне діло звинувачувати себе просто так, а інше — отримати підтвердження.

Вони вже підійшли до коридору з гостьовими кімнатами.

— Але все ж буде добре… — в очах дівчини раптом забриніли сльози. — Не йди нікуди. Мерлін не такий поганий, як тобі здається. І ти також. Ви ні в чому не вині. Я… — вона вилаялася, від того, що плакати захотілося сильніше. — Я хочу бути впевнена, що коли повернуся додому у тебе буде все добре. Ти ж мій друг…

Альбрехт на мить згріб її в обійми, та швидко зник за дверима своєї кімнати.

Майже до самого ранку хлопець не міг зімкнути очей. Лежачи на м’якому ліжку він дивився у стелю. Завтра на нього чекала складна розмова. І тільки коли зажеврів світанок він нарешті провалився у сон.

Незвично було спати на м'яких перинах. Хлопець сумнівався, чи зможе, маючи стільки упереджень, залишитись у замку. Якійсь частинці душі хотілося дати шанс, спробувати знайти спільну мову. Бо дійсно Мерлін єдина його сім’я. Хоча він з радістю повернув ту що мав. 

Вранці Альбрехта розбудив стукіт у двері. Потираючи червоні від недосипання очі, хлопець пішов подивитися, хто стукає. За дверима стояла Рада у ніжно-блакитній сукні. Її волосся було заплетене у дві коси та лежало на грудях. Зелено-блакитні очі блищали. Вона була легкою, як пір'їнка — дмухни, і вона полетить.

Дивлячись на неї, Альбрехт помітив, що вона непогано вписується у цю епоху. Зніяковівши, хлопець миттю подивилася на свою нічну сорочку. 

Рада, ж просто стояла та посміхалася, через що Альбрехту здалося, що з ним щось не так. Пробігши по собі поглядом, він переконався, що йому здалося — все було гаразд.

— Як спалося? — аж занадто життєрадісно спитала вона. — Ти подумав?

Альбрехт насупився, згадавши вчорашню розмову. Не зачиняючи двері, він повернувся до своєї кімнати. Рада пішла слідом.

— Твоя мати не просто так тебе до нього відправляла. Їй хотілося, щоб ви знайшли спільну мову. Та й він був її другом. Дай йому шанс. Вона не хотіла б, щоб ти усе життя блукав по світу.

— Ти що можеш знати про що думають мертві? — Альбрехт пирхнув, та закотив очі.