Роздал 31

«Пробач?! – Альбрехт стиснув долоні так, що вони побіліли. На щоках заходили жовна. – Через тебе вбили мою матір та сестру! Через… - хлопець закляк не на жарт перелякавшись. – мене?»

«Ні, ні, ні! Я не можу бути таким як він! Я не міг! Це не через мене!»

Альбрехт сидів за довгим столом не в змозі вимовити ні слова. В нього було нормальне життя. Він був звичайним хлопцем зі своїми проблемами та радощами. А тепер?

Це було схоже на марення, страшний сон, жах! Альбрехт хотів якнайшвидше прокинутися. Він хотів схопитися на ноги і піти геть, але не міг навіть поворухнутися. Щось, немов магнітом, тримало його у кімнаті. І це не страх знов опинитися на вулиці.

Мовчання затягувалося. Рада кидала розгублені погляди то на Мерліна то на Альбрехта.  Вона з самого початку відчувала, що він особливий, але не придавала цьому значення.

Рада пам’ятала, як він відреагував на новину, що вона чарівниця. Що ж буде тепер? Користуючись ситуацією, дівчина від столом доторкнулася до його ноги, привертаючи увагу. Альбрехт підняв на неї повні розпачу очі, стиснувши її долоню своєю. Дівчина зрозуміла все без зайвих слів.

- Ваша Величність, я пропоную перенести розмову на ранок! Якщо ви, звісно, ​​не проти. – сказала Рада.

- Так звичайно! – схаменувся Великий герцог.

- Ходімо. - шепнувши Альбрехту на вухо, Рада встала зі свого стільця й, не відпускаючи його руку, вклонилася і вийшла з зали.

Коли вони опинилися за дверима, дівчина відступила убік, щоб бачити його очі.

 - Ал, не все так погано! Мерлін твій брат – твоя сім’я. Тобі не доведеться йти!

- Було б добре, якби він з’явився до того, як знищили Рамплур! – сухо відповів Альбрехт.

- Він не міг. Ти ж чув. Він хотів тебе захистити.

- Але не захистив… - кинув Альбрехт, вивільнивши долоню. – Мені треба подумати. Коли ти повернешся у свій час?

 - Ти ж знаєш, ми про не ще не розмовляли. – відповіла Рада, подивившись на вглиб коридора. Слуга, що показував дорогу тепер йшов на відстані від них.  – Сподіваюся, ти не наробиш дурниць?!

Альбрехт зиркнув на неї, та мотнув головою.

- А сенс?

- Визнай, ти цього не очікував! – посміхнулась вона.

Альбрехт хмикнув.

- Чогось подібного я й очікував! Якщо чесно, я це давно знав! – несподівано відповів хлопець. Дівчина зупинилася, вирячивши очі. Побачивши, як змінилося її обличчя, Альбрехт голосно розсміявся. – Та, шуткую! Бачила б ти своє обличчя!

Рада ображено підібгала губи, відступивши від нього на крок.

- То, як насправді?

- Насправді? – Альбрехт переставши сміятися, замислився. – Насправді, це все просто жах. – радісний настрій, як вітром здуло. – Мою сім’ю вбили через магію. Я проклинав чарівника за яким приходили карателі. Проклинав кожну мить коли тікав з імперії. Потім, зустрів тебе і знов зіткнувся з магією. Тепер він… Тепер все стає на свої місця.

- Ти ні в чому не винен. Можливо у тобі немає чарівної сили!

- Сподіваюсь. Інакше, єдиного кого я можу ненавидіти, це себе!

- Все буде добре. – посміхнулася Рада. Вони опинилися вже біля гостьових кімнат.

- Для тебе, Рада. Для тебе… – у відповідь посміхнувся він, та не прощаючись зник за своїми дверима.

Раді нічого не залишалося, як піти спати. Вона не могла завжди за нього хвилюватися. У нього своя голова була на плечах.

Майже до самого ранку Альбрехт не міг зімкнути очей. Лежачи на м’якому ліжку він дивився у стелю. Завтра на нього чекала складна розмова. І тільки коли почувся дзвін, який скликав на молитву, він нарешті провалився у сон.

Незвично було спати на таких м'яких перинах. Хлопець взагалі сумнівався, чи зможе він, маючи стільки упереджень щодо магів, залишитись у замку. Окрім цього його хвилювала наявність у нього чарівної сили.

– Великі боги, за що це мені?!

Вранці Альбрехта розбудив стукіт у двері. Потираючи червоні від недосипання очі, хлопець пішов подивитися, хто стукає. За дверима стояла Рада у ніжно-блакитній сукні з великими воланами на рукавах. Її волосся було заплетене у дві коси та перекинуте на груди. Зелено-блакитні очі блищали. Вона була легкою, як пір'їнка – дмухни, і вона полетить.

Дивлячись на неї, Альбрехт помітив, що вона непогано вписується у цю епоху. Зніяковівши, хлопець миттю подивилася на свою нічну сорочку. Такого він ніколи не носив...

Рада, у свою чергу, просто стояла та посміхалася, через що Альбрехту здалося, що з ним щось не так. Пробігши по собі поглядом, він переконався, що йому здалося - все було гаразд.

- Ти не забув, що Мерлін хотів з тобою поговорити? - Запитала Рада.

Альбрехт насупився, згадавши вчорашню розмову. Не зачиняючи двері, він повернувся до своєї кімнати. Рада пішла слідом.

- Ти не хочеш його бачити?

- Я його ненавиджу! – опустивши погляд, відповів він. – Через такі, як він, загинула моя сім'я!