Розділ 30. Старший брат

Вони йшли недовго, не більше десяти хвилин. Незабаром хлопчик зупинився і, сховавшись за великим кущем, почав спостерігати за тим, що відбувається. Він побачив прикордонний пост, що повністю складався з магів. Але його це не налякало.

— Стрибайте на коня! — скомандував він, посміхнувшись. — Зараз я вас відправлю до герцогства!

Хлопець та дівчина з недовірою подивилися на хлопчика, але залізли в сідло. Хлопчина дістав з-за пояса мішечок і, вихопивши звідти жменю якогось піску, дмухнув їм на мандрівників.

Почуття було не з приємних. Альбрехт не встиг ще до ладу злякатися, як раптом перестав відчувати своє тіло. У вухах задзвеніло, наче на повній швидкості вони спускалися з високої гірки. Голова запаморочилася, перед очима поплило. І вмить все закінчилося — так само несподівано, як і почалося.

Знов відчувши тяжіння землі, вони вже готові були продовжити шлях. Але кілька хвилин їм довелося почекати, поки організм після раптового переміщення не прийде в норму.

Повернувши коня, Альбрехт побачив прикордонний піст. Порошок хлопця переніс їх не так далеко. Зрадівши, що перетнули кордон, вони поскакали геть.

* * *

Літо добігало до закінчення. Ночі ставали холоднішими, почастішали грози. Рада та Альбрехтом вперше за довгий час змогли розслабитися.

Тепер їх не мучили страхи, вони були впевнені, що скоро їхня подорож закінчиться. Однак ще не усвідомлювали до кінця, що у разі успіху вони більше ніколи не побачаться.

Через кілька днів після перетину кордону Рада та Альбрехт нарешті побачили столицю герцогства — місто Зарганс. Воно перевершувало у розмірах всі міста, які вони проїжджали до цього, крім Вольфера та Голдена.

Магією тут було просякнуте навіть повітря. Рада, опинившись у столиці, відчула ніби їй стало легше дихати. Колись вона вже бачила це місто в пізнішому його вигляді, але в сімнадцятому столітті воно здалося їй ще прекраснішим.

Проходячи вуличками Заргансу, Рада та Альбрехт з цікавістю розглядали місцевих жителів. Вони були не схожі на тих, кого мандрівники зустрічали раніше. В їхніх очах не було страху, вони були вільні.

— Ну і де нам тут  шукати Мерліна? — хлопець та дівчина перезирнулися. 

Вони деякий час блукали вуличками.

— Пішли до замку. Там спитаємо! — запропонував Альбрехт. — Тим паче треба передати сувій! — хлопець нервував та боявся, що це помітить Рада. Десь тут мав жити його старший брат. Довгий час Альбрехт про це не думав.

Великий замок було видно з будь-якої частини міста, він знаходився на височині, оточений великим ровом. Саме місто було добре захищене високою стіною. Рада та Альбрехт сильно виділялися з містян. Їхній одяг був у дорожній пилюці, і вони виглядали втомленими та виснаженими.

Головні ворота замку стояли відчиненими для вільного проходу, і мандрівники безперешкодно опинилися у дворі. До замку їх не підпустила варта.

— Стійте! Хто такі, що вам потрібно? — перед ними схрестили списи, закриваючи прохід.

— Нам треба побачитись з Великим герцогом! — відповіла Рада. 

— Ще чого, Великий герцог зайнятий! У нього, крім вас, волоцюг, є багато справ! 

Його слова сильно зачепили Раду. Очі спалахнули гнівом, і рука сама потяглася, щоб використати заклинання. Побачивши це, Альбрехт торкнувся ліктя, похитавши головою. Дівчині довелося проковтнути образу, щоб не зробити ще гірше.

— У нас послання для Великого герцога! Ми маємо його побачити! — сказав Альбрехт.

— Давайте ваше послання! Великий герцог Мерлін зараз зайнятий!

— Мерлін? —  перепитала Рада.

— Мерлін? — в Альбрехта земля пішла з під ніг. Йому вже не хотілося бачитися з володарем цього замку.

— Нам треба побачити його особисто! — не угавала Рада.

— Нічим допомогти не можемо! Ідіть геть! — вартові були незворушні.

— Послухайте, я з роду сирен Солонгтон! Мене звуть Леді Вольфрам. Я сюди потрапила з майбутнього! І тільки Мерлін мені може допомогти повернутися в мій час! — Рада тупнула ногою, стискаючи долоні в кулаки.

— Брехня! Ми чули про мандрівників у часі, вони приходять сюди через Тріщину, але лише з минулого!

— Я що, пройшла цей шлях, щоб зараз розвернутися та піти?! Негайно повідомте герцога про нас! — закричала Рада. — Я мушу повернутися додому!

Альбрехт не міг її зупинити. Дівчина кричала, привертаючи до себе увагу. Тепер точно хтось повинен їх почути.

На шум у дворі звернув увагу чоловік із короткою сивіючою борідкою. Він стояв, спершись руками на підвіконня. Побачивши, що між його вартою та двома незнайомцями почалася суперечка, він вирішив сам вийти та розібратися. Зазвичай він таке не робив. Чоловік неквапом спустився сходами та вийшов надвір, за ним стояло двоє воїнів у латах.

— Хто влаштував цей безлад у моєму замку? — блиснув очима чоловік.

— Вибачте, Ваша Величність! Ці двоє проривалися до вас, але ми не пропустили! — відповів вартовий.

— Що вам від мене треба? — Великий герцог не був налаштований на розмови.