Розділ 29. Первородні

Дорога змійкою тяглася гірським перевалом. Навколо було надзвичайно тихо та спокійно. Тишу порушували лише голоси дівчини та хлопця. Вони були небагатослівними, оскільки сильно втомилися від довгої подорожі. До кордону з герцогством залишалося зовсім трохи, але незабаром виникла проблема - як її перетнути, адже вона добре охороняється.

Неподалік самого кордону стояло невелике село, від сили будинків десять. Далі Рада з Альбрехтом їхати побоялися, адже через кордон їх навряд чи пропустять.

Поспішаючи, вони зайшли до села. На єдиній вуличці майже не було людей. Рада подивилася на всі боки – сподіваючись побачити, де можна роздобути їжу, хоча грошей після того, що сталося, у них не залишилося.

- Потрібно швидше перейти кордон! Тут нам все ще загрожує небезпека! – сказала дівчина.

Мандруючи вуличкою, Рада з Альбрехтом обережно поглядали навкруги. Біля одного з будинків вони помітили стареньку, яка сиділа на лавочці, спершись на ціпок, і пасла гусей. Кинувши на жінку гидливий погляд, Рада підійшла до неї за Альбрехтом. Їм було небезпечно зараз світитися будь-де, але іншого виходу  не було. Голод та втома валили з ніг.

– Здрастуйте, бабусю, чи не знайдеться у вас їжі? Ми багато днів у дорозі, у нас закінчилася їжа, ми декілька днів не їли.  – попросив Альбрехт.

Бабуся знизу вгору подивилася на людей, що стояли біля неї. Маленькі сірі очі з підозрою дивилися на них.

- Хто такі?

– Ми мандрівники! – відповіла Рада. – Нагодуйте нас, будь ласка!

– Від кого біжите? – примружилася бабуся.

Рада з Альбрехтом перезирнулися. Обом на думку спала думка – бігти!

- Якщо ви шпигуни Роена, то йдіть звідси! Нема чого вам тут шукати! - заявила літня жінка.

- Ні, ми не шпигуни! Допоможіть, будь ласка, нам треба перетнути кордон! Мій супутник поранений, йому потрібна допомога! Або хоч би нагодуйте нас! – засмутилася Рада.

- Не шпигуни, значить? – примружилася бабуся, перейшовши на шепіт. – Тоді швидко заходьте до хати! Я не люблю роенців!

- Але чому?! Ви ж живете у цьому королівстві! – тихо поцікавився Альбрехт.

– Королівство забрало у мене сина та чоловіка, вони пішли кілька років тому на війну та потрапили в полон! Їх ніхто не захотів викупити! Таких людей, як я, у цьому селі повно! Ми не любимо Роен! – відповіла жінка.

– А що король? - запитала Рада.

– Що король? Йому на нас, простих людей, начхати! Він вампір, ви не знали? Про нього раніше такі легенди ходили, що страшно уявити! Одне покарання жити під безсмертними правителями. Навіть, якщо з ним щось трапиться, є ще й принц! Цей гірший за свого батька! Йому нічого не варто вбити людину!

Бабуся почала возитися біля печі, діставши продукти.  

– Тільки в нас немає грошей. – нагадав їй Альбрехт.

Жінка перестала накривати на стіл та обернулася до них.

- Ви думаєте, безкоштовно вас годуватиму?

– Може, ми зможемо якось домовитись? Ми вміємо співати, може, так вдасться з вами розплатитись? – Рада стривожено подивилася на Альбрехта.

- Ну що з вами робити, будете, значить, співати! - бабуся змінилася в обличчі. - Але спочатку я вас нагодую, а то у вас вже язик заплітається!

Альбрехт став допомагати бабусі накривати на стіл. Дивлячись на нього, Рада не змогла стояти осторонь, їй теж довелося щось робити. Наївшись досхочу, вони сіли на лаву, щоб перепочити.

– Чому ти сказала, що Ми вміємо співати? Співатимеш тільки ти, я не співаю! - заявив Альбрехт.

Рада блиснула очима і показала йому кулак.

– Їли ми разом, значить, платитимемо теж разом!

Прикусивши губу, Альбрехт відвів погляд від неї. Він уже стільки разів зарікався, що не співатиме, а вона ніяк не могла цього зрозуміти. Поки Альбрехт ображався, Рада накидала на листочку слова пісні та показала їх другові. Хлопець, глянувши на текст, забрав у неї олівець і почав щось закреслювати та писати своє. Дівчина посміхнулася, побачивши, що попри свої слова він не може спокійно дивитися на бездарні вірші.

– Дякую, що ви нас нагодували та дали відпочити! Давайте ми розплатимося з вами та продовжимо дорогу! – підвівся Альбрехт.

Бабуся сіла на лаву на їхнє місце і, підперши підборіддя рукою, почала слухати. Виконувати їм довелося акапелло. Пісня була короткою, але дуже емоційною. Вона була про матір, яка не бачить своїх дітей, про всі тяжкості шляху, біль та сльози. Рада співала про свою маму, яку вона покинула на одному з островів. Альбрехт згадував своє життя та першу зустріч із Радою.

Дівчина та хлопець у пісні знову перенеслися у подій, які трапилися з ними не так давно. Від спогадів у Ради на очах виступили сльози. Від цього пісня набула трагічного характеру. На очах господарки будинку теж стояли сльози. Вона намагалася витерти їх хусткою, але вони продовжували скочуватися по щоках. Вона згадала про сина, який кілька років тому пішов на війну і вже не повернувся.

– Я ще ніколи не бачила людей, які так можуть співати про своїх рідних! Я бачу, що ви гарна пара! Між вами така гармонія, одразу зрозуміла – чоловік та дружина! – сказала бабуся.