Розділ 29. Село на перевалі

Дорога змійкою тяглася гірським перевалом. Навколо було надзвичайно тихо та спокійно. Тишу порушували лише голоси дівчини та хлопця. Вони були небагатослівними, оскільки сильно втомилися від довгої подорожі. До кордону з герцогством залишалося небагато, і тільки тепер вони почали думати, як її перетнути? Бо у них з собою не було жодних документів.

— А як ти взагалі втік з імперії? — спитала Рада. Вона не пам’ятала чи казав Альбрехт про це. 

— Мені пощастило натрапити на потрібну стежку. 

До цього у Ради ніхто не питав документів, тому вона про це забула. Та й звідки вони були у неї? Дівчина тільки зараз зрозуміла наскільки їм пощастило проїхати так далеко і що їм вірили на слово. 

На пропускному пункті до герцогства Фероманськ знайти якусь таємну стежку було неможливо. Він знаходився майже на відкритій території. 

Неподалік самого кордону розкинулося невеличке село, від сили будинків п’ять. Тут Рада з Альбрехтом вирішили дізнатися, як їм краще потрапити на інший бік. Окрім того, вони були вже дуже голодні. Вполювати когось на перевалі не вдалося, а купити їжу було ні в кого. Деякий час вони вдовільнялися ягодами, що час від часу знаходили.

На єдиній вуличці села не було людей. Рада покрутила головою — сподіваючись побачити хоч когось. 

 — Може тут ніхто вже не живе? — дівчина підібгала губи. Їй місцевість не дуже подобалося. Було занадто тихо.

— Диви, он наче жінка.

Й справді біля одного з будинків вони помітили стару жінку, яка сиділа на лавочці, спершись на ціпок, та пасла двійко гусей. 

Кинувши на жінку погляд повний недовіри, Рада підійшла до неї слідом за Альбрехтом. Їм було небезпечно зараз світитися будь-де, але іншого виходу  не було. Голод та втома валили з ніг.

— Здрастуйте, бабусю, чи не знайдеться у вас трохи їжі? Ми багато днів у дорозі.  — промовив Альбрехт. 

Бабуся знизу вгору подивилася на них своїми маленькими сірими очима. 

— Воно й видно. — пирхнула вона. — Плелися, як дві сонні мухи. Хто ви такі?

— Ми мандрівники! — відповіла Рада, переступивши з ноги на ногу. — Нагодуйте нас, будь ласка! У нас є гроші. 

— Справді? — жінка дуже награно здивувалася. — Ви не схожі на мандрівників. Може ви шпигуни Роену? Якщо так, то йдіть звідси.

— Ні, ми не шпигуни! Допоможіть, будь ласка, нам треба перетнути кордон! Ми шукаємо одну людину. — сказав Альбрехт, напружившись.

— Вас також шукають. — буркнула стара. — Ви дійсно не схожі на шпигунів. Занадто дурні.

Рада зігнула темну брову, вже збираючись образитися, але хлопець її зупинив.

— Хто нас шукає? Звідки ви це знаєте?

— Вершник у білих обладунках. Ви його дуже сильно розізлили. 

Рада з Альбрехтом злякано перезирнулися.

— Дякую. Ми, напевно підемо.

Жінка здавлено розсміялася, махнувши рукою. На одному з пальців Рада мигцем побачила перстень з великим зеленим каменем. 

— Не кажіть дурниць. Як ви підете, якщо ледь тримаєтеся на ногах. Та й кордон самі ви не перейдете. — бажання тікати після цих слів тільки посилилося. — Не бійтеся. Не здам я вас йому. У цьому селі не було нікого, хто любив Роен. 

— Чому? — голос хлопця тремтів, хоча він намагався це приховати.

— Коли була остання війна чоловіків з села забрали у військо. Потім вони потрапили у полон. Король Колгарі навіть не намагався їх викупити. А вони ж були сильними магами. — жінка цокнула язиком, несподівано змінюючи тему. — Так чим ви будете платити? У вас є гроші?

Альбрехт поліз у свою сумку, і вже через декілька секунд у жаху дивився на Раду — мішечок з грішми зник. 

— У вас немає грошей? — спитала жінка, зрозумівши. 

— У нас були… Напевно по дорозі десь випав… — Альбрехт відчув, як засвербіли очі. Це було несправедливо. 

— Тоді, як ви будете платити?

Рада з Альбрехтом перезирнулися.

— Може, ми зможемо якось домовитись? Ми вміємо співати. — ця ідея здавалася програшною. 

— Ну що з вами робити? Значить будете співати! — бабуся змінилася в обличчі. — Але спочатку я вас нагодую, бо на вас дивитися без сліз не можна. Ходімо у дім.

Альбрехт став допомагати жінці накривати на стіл. Дивлячись на нього, Рада не змогла стояти осторонь, їй теж довелося щось робити. Наївшись, вони сіли на лаву, щоб перепочити.

— Чому ти сказала, що Ми вміємо співати? Співатимеш тільки ти, я не співаю! — насупився Альбрехт.

Рада блиснула очима та показала йому кулак.

— Їли ми разом, значить, платитимемо теж разом!

Прикусивши губу, Альбрехт відвів від неї погляд. Казати їй щось було так само марно, як розмовляти зі стіною. Вона добре знала, наскільки йому це боляче робити. 

Поки Альбрехт ображався, Рада написала на листочку слова пісні та показала другові. Хлопець перечитавши їх, від здивування відкрив рота. Здається у його подруги був талант не лише до співу. Вона у кількох куплетах написала те, на що тепер було схоже його життя. Чи можливо зараз вона писала про себе…