Розділ 28. Колискова

Рада бігла день і ніч, лише зрідка відпочиваючи. Однак і за короткі години, що спала, дівчина набиралася сил і знову продовжувала свій шлях. Вона не давала собі права здатися, використовуючи біль як паливо, що допомагало  рухатися вперед. Але врешті навіть воно закінчувалося.

Її вже оточували гори, і до заповітного кордону залишалося не так багато. Залишилося подолати перевал Чорнокнижника. У інші часи вона б милувалася його красою. Перевал був чарівним місцем: літнє сонце заливало схили золотом, а повітря пронизувала якась невідома світла магія, яка зцілювала навіть душу. Квітучі гірські луки виблискували всіма барвами, а десь далеко дзюркотів струмок.

Але зараз Рада не могла бачити цього. Її погляд був затьмарений втомою та страхом. Кожен крок давався важче, і вона вже ледве помічала дорогу під ногами. Думки тонули в одному: втекти. Рятуватися. Вона не відчувала легкого вітру, що приносив прохолоду, не помічала яскравих квітів, що тягнулися до сонця. Для неї це місце було лише черговою перепоною, яку треба подолати.

Спіткнувшись об невеличкий камінець на дорозі, Рада ледь не розтягнулась на землі. Тоді вона вирішила знов зупинитися на привал. З останнього разу пройшло лише декілька годин, якщо вірити сонцю. 

Зійшовши з дороги, дівчина підійшла до великого куща та впала біля нього. Якщо раптом хтось буде проїжджати повз, він не мав її побачити. 

Молода зелена трава торкалася розпашілої шкіри. Рада лежала та плакала, підтиснувши до себе ноги. Вона марно себе впевнювала, що у неї є ще сили бігти. Навіть якщо Морл не поженеться за нею, щоб помститися, вона не зможе довго протриматися без їжі. На щастя води тут було вдосталь. На минулому привалі Рада жадібно пила воду з гірського струмка. Вода була холодною та трохи обпікала горло, але краще так ніж нічого.

Обійнявши себе руками дівчина думала: чи залишилося від неї хоч щось? Чи колишня Рада Вольфрам померла декілька днів тому. 

Вона з прикрістю помітила, як змінилося гарне до того обличчя. У воді струмка відображалася замучена істота з тьмяними синіми очима та хворобливо блідою шкірою.

Наступний день мав стати останнім. Більше не було сил рухатися. Сховавшись за деревом, що росло обабіч дороги, Рада знов лежала, обійнявши себе руками. 

Раптом дівчина почула десь поблизу стукіт копит. Серце відразу шалено вдарило у груди. Дівчина здригнулася та припала до землі, щоб її ніхто не побачив. Поряд було достатньо кущів та дерев, щоб сховатися. 

Коли на дорозі з’явився вершник, Рада вже майже не дихала. Спочатку їй здалося, що це Морл. Але чого він їхав сам? Придивившись, дівчина ахнула, подумавши, що у неї почались галюцинації.

— О, боги! — серце радісно закалатало у грудях. Навіть якщо це були галюцинації, це були найкращі у світі галюцинації. 

Вершник неквапливо їхав дорогою. З речей у нього була лиш одна сумка набита чимось. 

Рада заскімлила, піднімаючись на ноги.

— Ал. — хотіла вона закричати, але голос прозвучав так тихо, що й вона його не почула.

Схопившись за дерево, під яким сиділа, Рада зібрала усі сили, що залишилися та вибігла на дорогу. З очей текли рясні струмки сліз, через що вона вже майже нічого не бачила. Спіткнувшись, дівчина впала прямо під копита.

* * *

Альбрехт

Хлопець зліз з коня та підійшов до дівчини, що лежала на землі.

— Рада?

Дівчина розплющила очі, примружившись від сонця. Тепер, зблизька, вона змогла його розглянути. На неї дивилися такі гарні, такі рідні темно-зелені очі. Сльози знов потекли по щоках.

— Альбрехт… — дурна усмішка з’явилася на губах. Вона все ще не вірила, що це він, а не витвір уяви. 

Але зовсім скоро до неї дійшло, що перед нею на колінах дійсно стоїть Альбрехт. І тоді вона скочила, кинувшись йому на шию, розціловуючи щоки. Її огорнув його запах, остаточно підтверджуючи, що це не сон.

— Альбрехт, мій любий, Альбрехт! — голос тремтів та хрипів від того, що вона давно їм не користувалася. — Як же так? Я ж бачила…

— Я усе тобі потім розкажу. Давай зійдемо з дороги. — в очах хлопця також виступили сльози. — Чому ти тут? Що сталося?

Рада зітхнула, з його допомогою вставши на ноги. Вони відійшли до того місця де вона до цього ховалася. Дівчина не поспішала розповідати свою історію. Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Альбрехт раптом згадав, що у нього в сідельній сумці є їжа.

— Так, як ти вижив? — нарешті прожувавши останній шматок яблука, спитала Рада.

Альбрехт й сам не розумів: як? Останнє, що він пам’ятав, як серце пронизує крижаний метал. Далі була темрява. Коли він прокинувся то поряд вже нікого не було, а на грудях залишився лиш шрам. Це й він сказав.

— Можливо мене хтось побачив та встиг зцілити. Ваші чарівники можуть це так швидко робити?

Рада знизала плечима. 

— Хто б це не зробив, я йому вдячна. — втомлено зітхнула вона. Адреналіну вже не було. Організм напевно розумів, що вона тепер у відносній безпеці, та вимагав довгого відпочинку.

— Може мені просто пощастило, що кинджал не зачепив важливі органи! Вже все позаду. Ти ж бачиш, що на мені все гоїться, як на собаці. — вловивши невдоволений погляд дівчини, Альбрехт опустив очі. — Що таке?