Розділ 27. Уламки розбитого серця

Коли знов прокинулася вона вже лежала у якомусь наметі вкрита ковдрою.  Замружившись, дівчина спробувала зупинити сльози, що відразу виступили з очей. Її друг загинув. Через неї. Через те, що вона так і не навчилася розбиратися в людях. Він був єдиною людиною, єдиним чоловіком, хто бачив у ній щось… Рада схлипнула. Бачив щось світле, щось не зіпсоване. Для нього їй хотілося привітно усміхатися, а не корчити з себе крижану королеву. Поряд з ним можна бути сильною і водночас слабкою. Він зрозуміє. Підтримає. Вона й не помітила, як закоханість переросла у щось більше, щось вагоміше. Він був її другом…

 Уткнувшись обличчям у долоні, Рада тихо заплакала. Більше не було сил боротися.

Через кілька хвилин Морл помітив, що вона прийшла до тями та підійшов. 

— Як ти себе почуваєш? — поцікавився він, ніби зовсім нещодавно не вбив її єдиного друга. — Зараз тобі принесуть поїсти!

Рада знизу вгору подивилася на Морла, і в її очах спалахнув гнів. Вона не стала йому відповідати, відвернувшись. Коли їй принесли їжу, вона хотіла викинути її, але вчасно згадала, що колись поклялася так не робити. Їй були потрібні сили. 

Рада вже не розуміла, кого у ній бачив Морл. Він то казав, що вона стане його принцесою, то розказував скільки всього зможе зробити з її силою. Рада сподівалася, що єдине, що подарує йому її сила, це прокляття роду. 

Дівчина замислилася: чи не знали король та королева Роену про це прокляття? Тоді було б логічно, що вони відмовили сина від такої нареченої. 

«Я обов'язково втечу! Я не буду твоєю зброєю, ніколи не буду тобі належати!» — думала Рада, примруживши очі. Вона міркувала про це довго, стежачи за всім, що відбувається довкола.

Морл деякий час мовчки спостерігав за нею, здається насолоджуючись її безпорадністю. Потім, здавалося, вирішив розважитися.

— Не варто так сердитися, — почав він з удаваною ніжністю. — Ми могли б знайти знов спільну мову.

Рада зціпила зуби, не відповідаючи. Їй не було що з ним обговорювати. Морл нахилився ближче, намагаючись зустріти її погляд, але вона вперто відверталася. Його терпіння швидко закінчувалося.

— Ну що ж, мовчи, — його голос став холоднішим. — Усе одно ти моя.

Хлопець посміхнувшись, підійшов до неї. Рада намагалася більше не дивитись на нього. Вона смикнулася, щоб не дати йому до неї доторкнутися, але Морл виявився швидшим за неї. Заломивши руки, він жадібно вп'явся в її губи. Дівчина забилася в його обіймах, намагаючись вирватися. Їй здалося, що до неї торкнулися розпеченим залізом.

— Пам’ятаю, ще декілька днів тому ти раділа коли я тебе цілував. — сказав він, відриваючись від губ. — Хотіла зі мною втекти хоч на край світу, якщо мої батьки знов будуть проти! Що тепер сталося, кохана? Невже я вже не милий тобі? 

Морл глузливо розсміявся, однією рукою міцно притискаючи її горло до ліжка, а іншою — розстібав ліф сукні. Рада заверещала, коли відчула його руку на своїй нозі. Вона ж була родовим магом і так ганебно здалася! Потрібно було боротися. 

«Ал, допоможи! Якщо ти мертвий, дай мені померти! Я не хочу належати цьому чудовиську! — благала дівчина. — О боги! Скільки болю я завдала іншим! Невже це моя розплата? Якби втекти, якби знайти Мерліна, я повернулася б додому і все виправила. О, Альбрехте, якби ти був живий, я б у всьому слухалася тебе!»

Рада не збиралася підкорятися. Навпаки, у ній з'явилися сили боротися. Звільнивши одну руку, вона, як змогла, змахнула нею. Червоний язик полум'я обпік хлопцю руки.

— Сука! — це страшенно розлютило принца.

Заломивши руки, він перекинув її на ліжко і знов уп’явся в губи. Рада застогнала. З останніх сил вона смикнулася і з подвоєною силою начарувала вогонь. Але цього виявилося замало.

— Лікурембо! — закричала вона щосили, і ударна хвиля від заклинання вдарила Морла в голову.

Морл сіпнувся вбік, ударившись потилицею в підлогу. Видавши радісний вигук, Рада схопилася з ліжка і кинулася до виходу з намету. Але тут її чекало розчарування. На виході стояло п'ять вояків. Не встигла дівчина навіть пікнути, як вони скрутили їй руки.

— Допоможіть! — закричала вона, але допомоги їй було чекати нізвідки.

До цього моменту Морл уже встиг прийти до тями та вийти з намету. З нижньої губи в нього текла тонка цівка крові.

Схопивши за косу, він потяг її назад у намет.

— Я з тобою ще не договорив! — прошипів він в обличчя. 

Він знов заламував їй руки, знов цілував. Рада знала що він хоче. Два дні тому вона сама була б не проти це йому дати. Але не тепер.

— Ти мені подобаєшся. У тебе є характер. — прошепотів Морл торкаючись язиком мочки вуха.

Рада тихо застогнала. Мозок хотів відступити, залишити все як є. Якась частина досі вірила, що Морл її коханий. Тіло досі відзивалося на його поцілунки. 

Здатися? Можливо у майбутньому на неї не чекало нічого хорошого. Можливо їй треба змиритися і дозволити йому робити те що він хоче. Може вона потрапила у цей час для цього? Може потім вона знов зможе його покохати й вони знайдуть спільну мову. Бо ж так писали у любовних романах. 

«Альбрехт. — це ім’я допомогло їй виринути із забуття. — Вона ніколи не буде належати тому, хто вбив її друга. Вона буде боротися. Буде жити за них двох»