Розділ 26

Морл швидкими кроками йшов коридором третього поверху. Йому здавалося, що ця ситуація вже колись повторювалася.

Знову все скінчилося сваркою. Принц думав, що коли король Колгарі повернеться з дипломатичної поїздки, на нього чекає те саме. Морл не сумнівався, що наступний день пройде гірше за цей. По його обличчю неможливо було зрозуміти, що діється в нього на душі.

Швидко пройшовши коридор, принц зупинився біля своїх покоїв. Там уже на столику стояла таця з їжею, а поряд у кріслі сидів гном Тіт. Він, заглибившись у читання, не одразу почув, що відчинилися двері. Кинувши на нього короткий погляд, Морл пройшов до столу і голосно кашлянув. Упустивши книгу, Тіт схопився з крісла.

- Ваш обід поданий, принц Морл Роун! - швидко заговорив він, відходячи вбік.

Морл усміхнувся, сівши за стіл. В обідню залу йому йти не хотілося. Він не мав бажання знову бачитися з матір'ю. Цей обід був дуже коротким. Вже за двадцять хвилин хлопець знову покинув свої покої. Як швидко змінювався його настрій! То він був готовий бігти боротися, то на нього нападала нудьга, і принц просиджував цілими днями у своїх покоях.

Єдина, кого хоч трохи хотів бачити Морл, це середню сестру, Джуліану. Вона була не такою, як Леліла. Її з Морлом пов'язував лише батько. Мати ж Джуліани була перевертнем, вона вміла перетворюватися на леопарда, тому й дочка успадкувала її здібності.

Джулі Морл більше не боявся, не ненавидів. Принцеса Джуліана була безперечною красунею у свої вісімдесят дев'ять років. Вона мала м'який характер і неймовірну жорстокість, властиву дикій кішці. Коли дівчина перетворювалася, вона була дуже небезпечною.

У Морла ж ніколи не було яскраво червоних очей і гострих вампірських іклів, це його і відрізняло від батька та Леліли, у якої райдужкки іноді змінювалася на сірий.

 Через кілька днів звістка з кордону подарувала Морлу шанс вирватися із замку. Нещодавно на території королівства було помічено безліч шпигунів імперії Каталі. За доповідями вони рухалися на південь, у бік імперії. Тому збирався загін для їх знешкодження. Морл горів бажанням очолити цей загін. Але він не міг ухвалювати таких рішень. Тому він чекав на повернення короля.

Чекати йому довелося недовго. Король Колгарі невдовзі повернувся зі своєї дипломатичної поїздки і закрився в покоях. Тепер Морл ходив, скрежучи зубами, бо до батька його не пропускали. Принца кидало то в жар, то в холод. Від гніву його бліде обличчя палало, через що з'являвся легкий рум'янець. Нарешті, Морлу вдалося пробитися до батька.

Блідоликий король Роену сидів на своєму троні в золотій короні з камінням. На ньому був новенький жюстокюр червоного кольору та напівзакриті туфлі із пряжкою. Король любив розкішно вдягатися.

Колір одягу зливався із кольором його червоних очей. Займаючись своїми справами, король не відразу помітив принца Морла, що увійшов. Піднявши очі від книги, він невдоволено опустив брови.

- Я ж просив не турбувати мене, коли я зайнятий! – тихо сказав король, глянувши на Морла.

- Батьку, я до вас прийшов у важливій справі! Я хочу очолювати загін, що поїде знешкоджувати імперських шпигунів! - сказав принц, підійшовши до трону.

– Виключено! – відповів Колгарі.

– Мені набридло сидіти у замку! Я хочу на війну проти Каталі! – обурився Морл.

– Війни не буде! Я зрозуміло пояснив? Я збираюся підписати мир із імперією! Королівству потрібен союзник. У часовій матерії тепер Тріщина, треба захищатися від істот, що прибувають звідти. Шпигуни, які проникли на наші землі, належать імператору Гордію – головному ненависнику магів. З ними треба обережно! Не вбити! Тож я не довірю тобі це! – суворо відповів король, дивлячись у вічі синові.

– Не вірю своїм вухам! Ви підписуєте мир із нашими ворогами?! З тими, хто спалював наші поселення, вбивав наших людей! Їм не чужо вбити навіть короля! Вони ніколи не оголошують війну, одразу нападають і вже нікого не шкодують! Я не допущу цього союзу! – закричав Морл.

Король гнівно зміряв його поглядом, через що Морлу довелося трохи зменшити свій запал.

– Я готовий очолювати цей загін! Народ мусить знати мене! Я хочу щось зробити для королівства, адже я буду королем! – сказав принц.

- Це ще встигне! - махнув рукою король Колгарі. – За сто років усе зміниться! Раніше я навіть не думатиму про твої права на трон! Ти отримаєш владу не раніше, ніж за сто років!

Морла ніби вилили холодну воду. Він кілька секунд стояв і дивився на батька, а всередині його зароджувався новий напад гніву.

- Дайте мені шанс! Я втомився сидіти у замку. – спокійно промовив Морл. – Ви ж ніколи не пишалися мною! Я хочу довести вам, що можу робити більше, ніж тут сидіти!

Король, підперши голову рукою, знизу вгору подивилася на сина. Йому вже набридла ця розмова. Він страшенно втомився після поїздки в іншу країну і не мав більше сил вислуховувати принца.

- Добре! Очолюй загін! Сподіваюся, що вони за цей час ще не встигли перейти кордон! Хоча… що я кажу… Якщо очолювати  його будеш ти, то їм нема чого хвилюватися! Все одно в тебе нічого не вийде! – скептично глянув Колгарі на сина.

Морл відчув, як гнів знову починає душити його. Швидко вклонившись, він вийшов із тронної зали. «Не чекатиму сто років! Мені трон потрібен зараз! – думав Морл, ідучи коридором.