Розділ 25.1. Фатальне завдання

Морл

Морл швидкими кроками йшов коридором першого поверху. Йому здавалося, що ця ситуація вже колись повторювалася.

 Кілька днів тому звістка з кордону подарувала Морлу шанс вирватися із замку. Нещодавно на території королівства було помічено безліч шпигунів імперії Каталі. За доповідями вони рухалися на південь, у бік імперії. Тому збиралися загони для їх знешкодження. Морл горів бажанням очолити один з них. Але він не міг ухвалювати таких рішень. Тому чекав на повернення короля.

Чекати йому довелося довго. Король Колгарі тільки сьогодні повернувся зі своєї дипломатичної поїздки та закрився в покоях. Тепер Морл ходив, скрегочучи зубами, бо до батька його не пропускали. Принца кидало то в жар, то в холод. Від гніву його бліде обличчя палало, через що з'являвся легкий рум'янець. Нарешті, Морлу вдалося пробитися до батька.

Блідолиций король Роену сидів на своєму троні в золотій короні з камінням. На ньому був новенький жюстокюр червоного кольору та напівзакриті туфлі із пряжкою. Король любив розкішно вдягатися. Колір одягу зливався із кольором його червоних очей. 

Займаючись своїми справами, король не відразу помітив принца Морла. Піднявши очі від книги, він невдоволено звів брови.

— Я ж просив не турбувати мене, коли я зайнятий. — тихо сказав король, кинувши на Морла побіжний погляд.

— Батьку, я до вас у важливій справі! Я хочу очолювати загін, що поїде знешкоджувати імперських шпигунів! — сказав принц, підійшовши до трону.

— Виключено. — відповів Колгарі, не відриваючись від книги.

— Мені набридло сидіти у замку! Я хочу на війну проти Каталі! — обурився Морл.

— Війни не буде! Я зрозуміло пояснив? 

— Але вони вже стоять біля нашого кордону! 

— Нехай стоять. — байдуже відповів король.

— А якщо вони його перейдуть? Їх шпигуни вже гуляють нашими землями! Треба їх знешкодити. 

— От цього робити не можна. Тоді точно буде війна. Вони потрібні нам, як союзники.

— Нам з ними чай пити? — чорні брови злетіли на чоло. — Нам треба показати свою силу! Вісім років тому вони знищили Вольфер і не понесли покарання. З ними немає сенсу розмовляти. Вони розуміють лише силу. Я не допущу цього союзу! — закричав Морл.

Король гнівно зміряв його поглядом, через що Морлу довелося трохи зменшити свій запал.

— Добре. Я не буду нікого вбивати. Я хочу очолювати цей загін! Народ мусить знати мене! Я хочу щось зробити для королівства, адже я буду королем! 

— Вони ще встигнуть! — король Колгарі врешті закрив книгу та прямо подивився на сина. — За сто років усе може змінитися! Раніше я навіть не думатиму про твої права на трон! Ти отримаєш владу не раніше, ніж за сто років!

На Морла ніби вилили чан холодної води. Він кілька секунд стояв і дивився на батька, а всередині нього вже клекотів вогонь.

— Дайте мені шанс! Я втомився сидіти у замку. — Морлу довелося докласти сил, щоб спокійно сказати це. — Ви ж ніколи не пишалися мною! Я хочу довести вам, що можу робити більше, ніж тут сидіти!

Король, підперши голову рукою, знизу вгору подивилася на сина. Йому вже набридла ця розмова. Він страшенно втомився після поїздки, і не мав більше сил вислуховувати принца.

— Добре! Я дам тобі декілька людей. Сподіваюся, що шпигуни за цей час ще не встигли перейти кордон! Хоча… що я кажу… Якщо очолювати  його будеш ти, то їм нема чого хвилюватися! Ти здатний лише говорити та плакати біля материної спідниці.

Морл відчув, як гнів знову починає душити його. Швидко вклонившись, він вийшов із тронної зали. 

«Я не збираюся чекати сто років»

Несподівано ноги привели його до покоїв матері Карини. Морл вже тиждень не заходив до неї й, зупинившись біля дверей, кілька хвилин не наважувався увійти. Але пересиливши себе, постукав. 

Прочинивши двері, він увійшов до освітленої кімнати. На балконі Морл помітив свою матір.

Королева милувалася заходом сонця. Підійшовши ближче, Морл, несподівано для себе, обійняв її.

— Мамо, я завтра вирушаю на затримання імперських шпигунів! — сказав він.

Усміхнене обличчя королеви посумніло.

— Ох, Морле! Навіщо тобі це? Навіщо тобі зустрічатися з імперцями? Адже твоя рана ще не загоїлася!

— Вона буде зі мною вічність! — обличчя Морла стало серйозним. —  Я ненавиджу імперію! І вона заплатить за свої злочини!

Карина Роун кілька хвилин просто дивилася на сина, дивуючись його рішучості. Обійнявши, вона поцілувала його у чоло.

— Сину. Ти навіть не уявляєш, як я хвилююся, коли ти мене покидаєш. 

— Я вже не маленький і можу за себе постояти! — відповів він. 

— Я у свої двадцять була лише дівчинкою, що грала у ляльки. — зітхнула королева і на її губах з'явилася сумна усмішка. — А тобі вже хочеться бігти та розмахувати справжнім мечем. Двадцять це ж так мало для нас.

— Тоді час був інший. Ти й сама казала, що я вже не малий.