Розділ 25. Морл

Світла, трохи бліда шкіра, темно-карі, завжди серйозні очі, які дивляться тобі прямо в душу. Бездоганні манери та холодний погляд. Дзеркало відбивало найкрасивішого юнака, якого колись бачив цей світ. Його риси були бездоганні. Прямий аристократичний ніс, чуттєві губи, які майже завжди залишалися в одному положенні. По них рідко можна було прочитати стан його душі. А в серце заглянути було взагалі неможливо.

Довге, пряме, вугільного кольору волосся мирно лежало на його спині. Не кожен чоловік міг похвалитися таким волоссям – м'яким, приємним на дотик. Брови врозліт, такі ж чорні, як волосся, трохи розбавляли на вигляд наївне обличчя. Вони надавали йому того серйозного вигляду, до якого всі звикли. Наче крила птахи, вони примостилися над очима.

Роенський принц самовдоволено дивився на себе в дзеркало. Його погляд повільно блукав золотою рамою, зупиняючись на власному відображенні.

- Ну що, Морле? Ось і пройшов ще один безглуздий день! - посміхнувся краєм губ королівський син.

Крутнувшись на підборах, принц підійшов до столу, де лежала товста книга, обтягнута шкірою дракона. На ній було золотими літерами виведено назву: Поема Деніра "Принцеса двох часів". Відсунувши стілець, Морл сів за стіл і відчинив книгу. Принц ніколи не виносив її із цієї кімнати. Це була для нього реліквія, яку він берег як зіницю ока. На кожній третій сторінці були кольорові ілюстрації. Але на деяких із них фарба встигла вже поблякнути.

Пробігши поглядом по сторінці, Морл уп'явся очима в потьмянілу мініатюру. На ній була зображена темноволоса дівчина з довгим волоссям. Вона ніжно усміхалася до принца зі сторінки. Морл відвів очі від малюнка, щоб прочитати шматок із поеми.

– Вона була мила…

Як найпрекрасніша троянда в саду принца Олівера.

Її сині очі манили кудись

У безодню океану.

А губи були настільки ніжні,

Що не можна від них відірватися.

Принц Олівер дивився на свою обраницю,

І в душі йому ставало тепло.

«Я не віддам тебе нікому», –

Прошепотів він, взявши Дар’ю за руку.

«Я нікуди від тебе не піду», –

У відповідь прошепотіла вона.

За кілька хвилин принц Морл підвів очі від сторінки. Його обличчя було серйозне, як ніколи. Прикривши на кілька секунд очі, він знову повернувся до поеми, хоч знав її майже напам'ять.

– І повела темноволоса Дар’я військо у бій.

І почалася битва на землі та у повітрі.

Вся земля була вкрита кров'ю.

Гинули дракони, ельфи, гноми, велетні.

Гинули їхні союзники та вороги: вампіри, орки, рунри.

Але ніхто з ворогів не зміг перевершити в силі

Прекрасну сирену Дар’ю -

Принцесу, що з'явилася в цей час, щоб урятувати світ.

І щоб зробити принца Олівера королем…

Принц Морл швидко закрив книгу і відсунув її від себе. Він знав, що буде далі. Підвівшись зі стільця, хлопець окинув кімнату поглядом і прошепотів кілька слів. Тієї ж миті стіна відійшла, і він вийшов у коридор.

* * *

У погано освітленій кімнаті сиділа дівчина з блідою майже мармуровою шкірою. Її чорні вії були опущені на вишивку, що вона тримала в руках. Піднявши очі, вона провела рукою по темному волоссю, зібраному в зачіску, тільки по скронях спускалося кілька пасм. Погляд дівчини був холодний, як лід. Одразу видно – не людина.

 Відклавши вишивку, вона встала з крісла і подивилась у вікно. Стояла чудова погода, світило сонце. Раптом у двері постукали, це змусило її відвернутися від вікна. До кімнати зайшов високий слуга. Прокашлявшись, він наблизився на кілька кроків.

- Ваша високість, карета готова!

Дівчина посміхнулася і, підійшовши до крісла, взяла з нього шовкову хустку. Накинувши її на голову, вона посміхнулася ще раз, оголивши гострі ікла.

Дівчина, не затримуючись, вийшла з кімнати і швидко попрямувала до виходу із замку. У великому холі зі сходами дорогу їй перегородив високий стрункий хлопець із волоссям вугільного кольору.

- Леліла, ти куди?

- Не хвилюйся, брате. Я пополюю трохи й повернуся! – відповіла дівчина, посміхнувшись.

- Сподіваюся, ти не чіпатимеш людей? – насупився Морл. – Закон це забороняє!

- Я знаю! Не хочеш зі мною полювати на кабана? – криво посміхнулася принцеса.

– Ні! Я знаю, як це ти робиш! Не можу ніяк змиритися, що моя сестра – змія! – холодно відповів Морл.

- Ти занадто малий, щоб зрозуміти! Тобі лише двадцять, а мені вже сто років! Я розумніша та досвідченіша, так казав наш батько! У тобі ж, Морле, нічого немає від вампіра! Тому він тебе й не любить! – спокійно сказала Леліла.

Вклонившись, вона пройшла повз, через великий хол, до виходу. Морл навіть не глянув їй услід. Розвернувшись, він пішов у інший бік. Його  дуже дратували їх із батьком докори на його адресу. Хіба він винен, що не успадкував вампірські гени, а лише цю жахливу світлу шкіру?