Розділ 24

Дівчина заходила все далі, але ознак хоч якоїсь кімнати не траплялося. Нескінченні коридори її лякали, холод змушував зіщулитися. Переборюючи страх, Рада йшла все далі. Аби Альбрехт не бачив її зляканих очей.

Нарешті, один з коридорів став ширшим, і мандрівники побачили ряд статуй на весь зріст. Тут було багато жінок і лише кілька чоловіків. На них не було табличок, але чомусь одразу стало ясно, що це божества. Рада пройшла по ним поглядом, поки не побачила скульптуру високого юнака з волоссям трохи вище плечей. На його голові була корона з рогами. Одягнений він був у довгий каптан, на пальцях – великі перстні, у правій руці – книга.

Чарівниця перевела погляд на статую дівчини з прямим волоссям у довгій сукні та лавровим вінком на голові. Вона тримала в руці жезл. Рада пошкодувала, що не цікавилася божествами Аладеї у школі. Але їй здалося, що хлопець, на якого вона відразу звернула увагу, був тим самим богом чорної магії. Дві статуї розділяв порожній п'єдестал.

Пройшовши ряд статуй, Рада з Альбрехтом вирушили далі, шукаючи статуетку Нанда шей Ліана. Незабаром їм посміхнувся успіх. Вони вийшли до кімнати, залитої світлом. Посеред неї височів постамент, на якому стояла статуетка бога чорної магії.

Рада, зрадівши, скрикнула й підбігла до статуетки. Альбрехт не встиг її затримати. Варто їй було наблизитися, як з кутів кімнати виступили чотири жінки в довгих шатах, що повністю закривали ноги. Одяг був весь чорний, а на рукавах та грудях – червоні вставки.

- Ми жриці Нанда шей Ліана! Залиште храм, інакше ви будете передані смерті! – хором сказали вони.

Альбрехт ніби відчував, що легко все не пройде, і виставив зброю, готовий захищатися. Рада підняла руку і вигукнула:

- Вальдоббіадене!

Сила заклинання знесла з ніг одну, а потім другу храмову жрицю. Відбиваючись, дівчина підбігла до статуетки, схопивши її вільною рукою. Тієї ж миті вона відчула, що статуетка зроблена з не дуже міцного матеріалу. Він був схожий на пресований пил. Насправді, це були перетерті кістки.

- Не підходьте, інакше я її знищу! - закричала Рада, відступаючи до Альбрехта.

- Поверни нашу статуетку! Інакше на тебе впаде гнів бога Нанда шей Ліана! - скрикнула стара жриця з жовтими зубами.

– Ви осквернили цей священний храм! На вас чекає смерть! – крикнула друга.

Рада, щоб ненароком не знищити статуетку раніше, поклала її до себе в сумку. Зав’язався бій, де Рада знищила магією трьох жриць, Альбрехт одну зарізав мечем. Не було часу радіти перемозі. Хлопець і дівчина кинулися тікати геть із кімнати зі жрицями. У метушні вони заплуталися, і їм довелося ще раз зустрітися з новими противницями.

 Вибігши на верхній майданчик перед храмом, Рада та Альбрехт застигли від жаху – на місто вже давно лягла ніч, і раніше безлюдні вулиці тепер були заповнені вампірами, що розгулювали. Обличчя Ради побіліло від жаху, який швидко скував її тіло. З губ вирвався фатальний крик. Альбрехт не встиг затиснути їй рота долонею.

Вони побачили на сходах, за кілька метрів від себе, невисокого чоловіка, оголеного до пояса. Його тіло було біле, як крейда, а очі червоні, як кров. Він перегородив дорогу невдалим шукачам пригод. Тоді Рада згадала про статуетку в сумці. Дівчина швидко дістала її та підняла з нею руку.

- Я знищу статуетку, якщо ви вирішите щось зробити з нами! – крикнула Рада.

Її голос пройшовся площею, і стало дуже тихо. Безліч пар голодних очей дивилися на неї, і внизу сходів почався рух.

– Тільки посмійте наблизитись, я знищу статуетку! – вигукнула Рада, її голос тепер був схожий на вереск.

Альбрехт уже не чув її слів, він бачив, як їх потроху оточують вампіри. Через кілька хвилин їм довелося відбивати першу атаку. Але що могли зробити двоє людей уночі проти сотні вампірів? Опинившись у пастці, Рада та Альбрехт стали захищатися, хто як міг. Хлопець відбивався своїм коротким мечем невміло. Він був дуже важким. Але поки вдача була на його боці. Проте вампірів було більше, вони наставали й наступали. І кожен новий ряд виглядав ще голоднішим, ніж попередній.

Через великий проміжок часу Рада та Альбрехт дуже втомилися, але залишатись у цьому місті назавжди не хотіли. Борючись з останніх сил, вони думали про те, як це чудово – бачити світанок, напитися свіжої води. Навіть спати на твердій землі…

Тепер, коли їхнє життя висіло на волосині, не тільки Альбрехт, а й Рада відчула, настільки легковажною і небезпечною була її ідея зі статуеткою.

– Я – Леді Вольфрам, могутня родова чарівниця, чия сила поступається лише силі богів! Востаннє повторюю – я знищу статуетку Нанда шей Ліана! - закричала Рада, знову діставши її з сумки.

Раптом хлопець почув у голові голос «розбий її».

Бачачи, що вампіри не реагують на слова Ради, Альбрехт вихопив у неї з рук статуетку та кинув її на підлогу. При зіткненні з твердою поверхнею вона миттєво перетворилася на чорну хмару. Попри те, що була глибока ніч, стало ще темніше. Чорна хмара закрила Раду та Альбрехта від поглядів вампірів. Вони раптом відчули, як їхні ноги відірвалися від підлоги.

Скрикнувши, хлопець із дівчиною впали на траву біля своїх коней. Коли вони розплющили очі, то вже не бачили довкола себе вампірів, але їх ще довгий час трясло, як від удару електричним струмом. Скочивши на коней, Рада з Альбрехтом помчали геть від цього жахливого місця.