Розділ 23

Ніч темною ковдрою впала на порожній тракт. Вже кілька годин на їхньому шляху ніхто не траплявся. Дорога була порожня, все менше було полів, на яких люди сіяли зерно. Але частіше стали з'являтися стовпи з вивіскою: "Недлог".

Існувала легенда, що сам диявол створив це страшне, оповите темною магією, місто. Тут правда диявола називали інакше – Нанда шей Ліан – бог темної магії та провідник до потойбічного світу.

Колись у смутні часи, десь на рубежі V – VI століть, богиня-вісниця Ясіра створила прекрасне золоте місто і в ньому білий, із золотою покрівлею замок. Назвала вона це місто за його красою – Голден. Таким він існує й донині.

Недлог же, як чийсь злий жарт, його повна протилежність. Навіть його назва перевернута.

Але чорна магія не така вже страшна річ, як звикли багато хто думати. Вона досить поширена й у самому Роене, й у імперії Каталі. Навіть у герцогстві Фероманськ.

Особливе ставлення до цього міста не випадкове. У ньому не живе жодної живої людини. Усі його мешканці – перетворені на вампірів люди. Їх серця, на відміну від чистокровних вампірів, не б'ються. Вони бояться сонця вдень, а вночі набувають страшної сили.

Чистокровні, або, як їх ще називають, вищі вампіри, нічого не бояться, вони спокійно розгулюють при променях сонця і сміються зі срібла й осинового колу. В їхніх жилах тече інша кров, і їхні серця стукають інакше, ніж у звичайної людини. Тому вони й живуть довго.

Король Роена був саме таким вампіром.

Рада з Альбрехтом їхали швидко і встигли в'їхати до міста ще до заходу сонця. Хлопець і дівчина тепер були дуже обережні, адже будь-який неправильний рух міг коштувати їм життя. Купивши довгі чорні плащі з капюшонами, щоб не виділятися із загальної маси, вони поспішили закінчити тут свої справи і до заходу сонця виїхати.

При денному світлі місто нічим не відрізнялося від тисячі подібних до нього. Але воно було сповнене чорною магією, нею просякнув кожен клаптик землі.

Проходячи широкою міською вулицею, двоє мандрівників з побоюванням поглядали на перехожих. Вони відчували, що під такими ж чорними плащами ховається холодне тіло вампіра та гострі, як лезо, зуби.

- Альбрехт, тут моторошно! – кинула на хлопця стривожений погляд Рада.

Дівчина, незважаючи на свою силу, половину шляху намагалася йти, притулившись до нього, шукаючи таким чином захисту. Її очі були сповнені страху, а руки тремтіли. Тільки тепер Альбрехт побачив у цій сміливій гордій чарівниці тендітну і безпорадну дівчину.

Але Рада йшла сюди свідомо. Вона більше не мала сумніву, що її дивна хвороба – результат чорної магії. Значить, зняти її можна, лише звернувшись до Оракула - богу-віщуну. Він знав відповіді на всі запитання. На жаль, його храм знаходився у цьому місті.

Вулиці Недлога були порожні, на них мало кого вдавалося зустріти. А ті, кого вони бачили виглядали так ніби не їли років сто. Від їхніх кислих фізіономій можна було впасти в депресію.

– Куди нам? - поцікавився Альбрехт, подивившись на свою супутницю.

– Якщо вірити карті, то десь неподалік знаходиться храм Оракула! Нам треба туди! – відповіла Рада. Її обличчя приховував каптур, тож ніхто, навіть Альбрехт, не бачив яке воно зараз було бліде.

– Добре, йдемо в цей храм! Лікуємо тебе від хвороби і валимо звідси. – прошепотів Альбрехт.

Рада з ним мовчки погодилася. Пройшовши довгу кам'яну площу, вони зупинилися навпроти великої будівлі у вигляді піраміди зі зрізаною вершиною, де якої стояв храм з чорного мармуру.

Поки був день, мандрівникам не було чого боятися. Вони швидко, не озираючись, побігли сходами вгору до храму. Коней їм довелося залишити за містом, щоб із ними раптом щось не сталося.

Підйом сходами зайняв хвилин п'ятнадцять. Вже біля храму Рада та Альбрехт, важко дихаючи, переводили подих і ледве волочили ноги.

Вирівнявши дихання, вони підійшли до храму. На подив, його величезні двері були відчинені, і усередину лилася тонка смужка денного світла. Тепер уже озираючись на всі боки, дівчина й хлопець зайшли всередину.

Варто було їм пройти кілька кроків, як великі двері зі стуком зачинилися, зануривши коридор у темряву. Рада злякано скрикнула, але потім все ж таки зважилася начарувати світло. Альбрехт вихопив короткий меч, що висів на поясі.

Впоравшись із собою, Рада відійшла від Альбрехта і запалила вогонь на всіх смолоскипах. Стало світліше, але дорога назад була відрізана. На своєму шляху вони не зустріли нікого. Цей коридор виходив на велику кімнату повністю вкриту чорним мармуром. Єдиною яскравою плямою була білосніжна статуя  Оракул. На ній був зображений високий чоловік у дорожньому плащі. В одній руці він тримав кулю, а в іншій – сувій. Концентрація магії тут була сильніша.  

Стиснувши кулаки і тим самим зібравшись із силами, Рада підійшла ближче. Альбрехт хотів був теж підійти, але підлога затремтіла і розійшлася, відкриваючи прірву між ними. Хлопець і дівчина розгублено дивилися один на одного, не знаючи, що робити.

- Не звертай на мене уваги! Став своє запитання! – крикнув їй Альбрехт.

Рада зітхнула і звела очі на Оракула.

- Оракул, мене звуть Рада Солонгтон-Вольфрам! Я прийшла до тебе із проханням! Мене вже кілька тижнів мучить хвороба! Як мені вилікуватись?