Розділ 23. Недлог

Колись давно на рубежі віків богиня-вісниця Ясіра створила для подруги прекрасне місто та білий, із золотою покрівлею замок. Назвала вона його  Голденом. 

На довгі століття він став столицею для нового королівства золотих ельфів. Аж до смерті останньої з безсмертних королев. Тепер Голден належав династії Роун-Ламіор. 

Зійшовши на трон король Колгарі — безсмертний із роду Високих вампірів видав указ переселити усіх кого встигли заразити його сородичі у місто оточене магічними щитами. 

Високі вампіри дуже рідко вбивали через голод. Якщо вони це робили, то свідомо з метою погратися з жертвою. Двадцять років тому й це стало суворо заборонено. 

Місто до якого заслали новостворених нижчих вампірів було повною протилежністю Голдену. Наче в злий жарт навіть назва його була перевернута. Недлог.

Вдень його житті були майже нормальними людьми. Єдине що їх відрізняло, це бліда, шкіра, що швидко вкривалася опіками. Тому вони частіше користувалися каптурами, щоб не втрачати світлі години. Бо вночі вони перетворювалися в зовсім інших істот — тепер владу над ними мав голод. 

Погоджувалися вдень працювати в Недлогу лише темні маги, які могли їх якось стримувати. Усі інші обходили місто десятою дорогою. 

Рада з Альбрехтом не були темними чаклунами. Коли люди у найближчому селі дізналися через що вони планують їхати відразу нарекли їх дурними. 

Рада не мала жодного бажання знаходитися тут, але здається це була єдина можливість знайти ліки проти її хвороби.

Купивши довгі чорні плащі з каптурами, щоб не виділятися із загальної маси, вони поспішили закінчити свої справи й до заходу сонця поїхати геть.

При денному світлі місто нічим не відрізнялося від тисячі подібних до нього. Але навіть іншородець міг відчути концентрацію темної магії, що зібралася тут. 

Проходячи широкою міською вулицею, двоє мандрівників з побоюванням поглядали на перехожих. Вони відчували, що під такими ж чорними плащами ховається холодне тіло вампіра та гострі, як лезо, зуби.

— Альбрехт, тут моторошно! 

Дівчина, попри магічну силу, половину шляху йшла вчепившись в його долоню. 

— Куди нам? — поцікавився Альбрехт, прослідкувавши за фігурою у плащі, яка перед цим зацікавлено їх розглядала. 

— Якщо вірити карті, то десь неподалік храм Оракула! Нам треба туди! — її обличчя приховував каптур, тож ніхто, навіть Альбрехт, не бачив яке воно зараз було бліде.

— Добре, йдемо в цей храм! Лікуємо тебе від хвороби та провалюємо звідси. — прошепотів Альбрехт.

Рада з ним мовчки погодилася. Пройшовши довгу кам'яну площу, вони зупинилися навпроти великої будівлі у вигляді піраміди зі зрізаною вершиною, де й стояв храм з чорного мармуру.

Поки світило сонце, мандрівникам не було чого боятися. Вони швидко, не озираючись, побігли сходами вгору до храму. Коней їм довелося залишити за містом, щоб із ними раптом щось не сталося.

Підйом сходами зайняв хвилин п'ятнадцять. Вже на вершині Рада та Альбрехт, важко дихаючи, переводили подих і ледве волочили ноги.

Вирівнявши дихання, вони підійшли до храму. На подив, його величезні двостулкові двері були відчинені, і усередину лилася тонка смужка денного світла. 

Варто було їм пройти кілька кроків, як великі двері зі стуком зачинилися, зануривши коридор у темряву. Рада злякано скрикнула, але потім згадала, що чарівниця та начарувала світло. Альбрехт вихопив короткий меч, що висів на поясі.

Рада нарешті відійшла від Альбрехта та запалила вогонь на всіх смолоскипах. Стало світліше, але дорога назад була відрізана. Попереду виднівся коридор.

На своєму шляху вони не зустріли нікого. 

Коридор виходив на велику кімнату з чорного мармуру. Єдиною яскравою плямою тут була білосніжна статуя  Оракула. У ній був вирізаний високий чоловік у дорожньому плащі. В одній руці він тримав кулю, а в іншій — сувій. Концентрація магії тут була сильніша.  

— І кому знадобилося храм богу провидцю будувати тут? — буркнула Рада, оглядаючи статую. 

Стиснувши кулаки та зібравшись із силами, Рада підійшла ближче. Альбрехт хотів  теж підійти, але підлога затремтіла й розійшлася, відкриваючи прірву між ними. Хлопець і дівчина розгублено дивилися один на одного, не знаючи, що робити.

— Не звертай на мене уваги! Став своє запитання!

Рада зітхнула і звела очі на Оракула.

— Оракул, мене звуть Рада Солонгтон-Вольфрам! Я прийшла до тебе з проханням! Мене вже кілька тижнів мучить хвороба! Де мені знайти ліки?

 Декілька хвилин у залі стояла тиша. Поки відповіді не було, Рада вкривалася холодним потом, дивлячись на білу статую. Навіть якщо вона в нього не вірила б, то не могла ігнорувати повітря у якому магії здавалося більше ніж кисню.

 Статуя засвітилася, і з неї пролунав голосний, але водночас спокійний голос.

 — Назви своє ім'я, мандрівниця!

— Рада Вольфрам. — тремтячим голосом повторила Рада.

— НІ! — раптом заревів Оракул. Але майже відразу його голос знову став спокійним. — Ти не Вольфрам! Ти зрадила свій рід та свою сім'ю!