Розділ 21. Зрив

Наступного ранку Альбрехт прокинувся від кошмару. Хлопець тримав у руках  улюблену гітару та йшов усміхаючись через руїни Рамплуру. Нарешті він зупинився перед своїм будинком.

— Де ти був так довго? — на порозі склавши руки стояла мати, а трохи далі Адалін з його сестричкою.

— Я гуляв. Ми співали пісні. Люди мене люблять!

— Ти вже забув про нас. — голос матері був тихим, наче звучав з потойбіччя. Альбрехту раптом стало холодно. — Смієшся та співаєш після того, як вбив нас.

— Але я… Не я…

— Це був ти. Ти вбив усіх нас.

Альбрехт прокинувся, рвучко сівши на ліжку. По чолу стікав піт. Очі заповнили сльози. 

Коли Рада прибігла на шум із сусідньої кімнати вона побачила його на колінах перед розбитою гітарою. 

Він мовчав, відмовившись йти їсти, а коли вона пішла купити сніданок, закрив двері на замок. 

Рада могла легко відкрити їх магією, але б тоді розкрилася її брехня. Вона присіла на підлогу біля дверей та обійняла коліна руками. 

Що ж могло статися за цю ніч? Учора їм було весело разом. До неї іноді долинав його задавлений плач.

 Рада деякий час сиділа під дверима, молячись, щоб ніхто поряд не проходив. Бо це викликало запитання. Піти до себе вона не могла, переживаючи, що йому може знадобитися допомога. 

Коли він був такий їй було з ним важко. Вона не знала що робити, що казати. Чиїсь сльози її здебільшого дратували. Але він… Він мав на них право. Шкода, що у неї не було якогось цілющого зілля.

Попри побоювання Альбрехт відкрив двері через хвилин п’ятнадцять. Вийшовши, він побачив її у коридорі на підлозі та насупився.

— Чому ти тут сидиш?

— А де мені ще сидіти? — парувала дівчина. Вона тут за нього хвилювалася, а він ще бурчить на неї. — Ти будеш їсти?

— Я не голодний. Якщо ти вже поїла, вирушаємо у дорогу. — сказав він, та зайшов у кімнату.

— Поїла, авжеж. — буркнула вона, пішовши до себе. — З тобою поїси. 

* * *

За наступні декілька годин Альбрехт її настільки роздратував, що у неї пара починала йти з ніздрів. Він або ігнорував її слова, або відповідав так, що хотілося заткнутися та зробити швидке харакірі. Рада дивувалася наскільки з ним легко та весело, коли він у гарному настрої, і як погано, коли він розлючений чи апатичний. Тоді час поряд з ним тягнувся довго.

— Що сталося? — врешті терпіння у неї закінчилося. — Скажи мені людською мовою! Учора все було добре! Чого ти зараз як побита собака?

Вони тільки зупинилися на привал під деревами, щоб перечекати спеку.

— Бо три тижні тому померли всі мої рідні!!! — хлопець розвернувся та гаркнув їй в обличчя. — Невже не зрозуміло?! 

Рада набравши у легені повітря з шумом випустила його.

— І тому ти зламав гітару яка приносила нам гроші? — зсунула брови вона.

— Я більше б ніколи до неї не торкнувся! Ти не розумієш…

Впившись нігтями в долоні, Рада тихо загарчала.

— Я що настільки дурна?! Я хочу тобі допомогти! Я твій друг!

Альбрехт стрельнув на неї очима та повернувся до Бадді, щоб знов залізти у сідло.

— Краще тобі триматися від мене подалі. Мої друзі довго не живуть.

Зрозумівши, що він хоче продовжити шлях під пекучим сонцем, дівчина підскочила до нього та схопившись за ремінь на його поясі потягла на себе. Хлопець ледь не впав, вже піднявши ногу, щоб вставити у стремено. Похитнувшись, він ледь повернув собі рівновагу.

Рада важко дихала. Вона вже пожалкувала, що знов зірвалася.

— Пробач, що змусила тебе співати. Я вважала, що це зможе тебе відволікти.

Альбрехт зітхнув, але повертатися до неї не поспішав. Вона була права, але від цього не ставало легше.

— Я не знаю слів, щоб допомогти тобі пережити біль. Але я можу спробувати навчити тебе перенаправляти його. Пропоную розпочати зараз наші уроки з мечами. Спочатку будемо з палицями. Згоден?

Альбрехт знов зітхнув та врешті повернувся.

— А кажеш, що не знаєш слів. — кутики губ сіпнулися угору, хоча очі залишилися сумними. Вона не знала, що насправді його мучить. Він не був жертвою у тій трагедії.  Навряд ці уроки йому хоч чимось допоможуть. — Згоден.

У Ради покращився настрій від його згоди. Розсідлавши коней, вони склали речі до купи та вона пішла шукати потрібного розміру палиці.

Вже через пів години у її синіх очах спалахнув щасливий маньячний вогник. Рада встала навпроти Альбрехта, тримаючи в руках дерев'яну палицю. Спочатку вона попросила його встати у стійку, а потім уважно оглянула та виправила положення рук.

— Стійка має бути стійкішою, інакше ти впадеш. — промовила вона, легенько підштовхуючи його ноги, щоб розставити їх трохи ширше. — Так тобі буде легше тримати рівновагу під час ударів.

Альбрехт кивнув, намагаючись точно виконати її вказівки. Рада підняла палицю перед собою, демонструючи, як правильно блокувати удар.