Розділ 20

Ранок наступав неквапливо, ніби знущаючись з мандрівників. Рада з Альбрехтом так і не встигли придбати карту, але, за розповідями людей, які їм зустрічалися, попереду було багато селищ. Це втішило Раду – отже, там вона зможе випробувати свій вокальний талант.

Рада з Альбрехтом поспішали і рухалися глиняною дорогою, ведучи своїх коней під вуздечки. Перше село, що трапилося їм на шляху, було невелике, засаджене великою кількістю бузку.

Прив'язавши коней, хлопець із дівчиною озирнулися. Вранці людей на площі було небагато. Рада деякий час просто стояла і дивилася на всі боки. Вона не уявляла, як співатиме і як сприйме її публіка.

Бачачи, що ніхто з перехожих не звертає на неї уваги, Рада глибоко вдихнула повітря, згадавши, що в неї вже майже два дні в роті не було ані крихти. Вона дякувала собі за те, що в школі добре вчила мови, і тому зараз могла перекласти українську пісню англійською мовою.

 Набравши в легені більше повітря, Рада заспівала. Так, щоб її почули всі. Передбачливо вона поклала на землю капелюх.

Пусти мене милий, пусти мя до хати

На дворі біліє вже день.

Як прийду до хати, спитається мати:

"А де ж ти була до тепер?"

А зорі, а зорі по синьому морі.

А місяць з-за хмар виглядав.

Ти рвалась, голубко, від мене.

А я все тебе не пускав…

Вийшло непогано. Ніхто навіть не помітив, що співається не в оригіналі. Коли на неї нарешті звернули увагу, Рада дуже зраділа. Вона ловила на собі багато зацікавлених поглядів, хтось навіть почав їй підспівувати. Але, незважаючи на це, в капелюх упало лише кілька мідних монет.

Дівчину, звичайно, це засмутило. Ідучи дорогою до іншого села, вона розмірковувала, як можна роздобути більше грошей. Альбрехт з цікавістю іноді поглядав на неї. Захопившись піснями, вона забула про свою улюблену звичку – перемовлятися.

У наступному селі її прийняли ще привітніше. Тепер вона не лише співала, а й танцювала. Дівчина бачила непідробне захоплення на обличчях людей.

Альбрехт стояв осторонь і виразно чув, про що розмовляє народ. Хтось обговорював чудовий голос дівчини з дивним ім'ям Леді Вольфрам, хтось говорив про її красу. Наприкінці пісні Альбрехт пройшовся з капелюхом по натовпу, і в нього посипалося багато срібників.

Такий же успіх чекав на молоду чарівницю і далі. Вона намагалася, щоб якнайбільше людей запам'ятали її ім'я – Леді Вольфрам. За день дівчина так запалилася, що навіть не відчувала голоду. Пісня пішла за піснею, село за селом. Наприкінці дня, втомлена від співу та танців, Рада присіла на дерев'яну лавочку в селі, де вона щойно співала.

У них зібралося достатньо грошей, щоб купити їжу на перший час. Але на цьому дівчина вирішила не зупинятися. Мандрівники запаслися провізією і вперше за тиждень ночували не на холодній землі, а на ліжках. Хай не на м'якій перині, але й не на дошках.

За кілька останніх днів цей вечір став найкращим. Прийнявши ванну, Рада розпустила волосся і сіла на ліжко. Вперше за час їхнього знайомства Раді та Альбрехту довелося жити на заїжджому дворі в одній кімнаті.

Розчісуючи довге волосся, дівчина тихо наспівувала пісеньку, яка принесла їм гроші та дах на цю ніч. Альбрехт сидів на сусідньому ліжку та чистив своє взуття. Рада придивилася до нього уважніше і побачила, як його губи ворушаться, ніби він щось співає. Дівчина вловила знайомий мотив. Це виявилася сьогоднішня пісня.

Відклавши гребінь на подушку, Рада подивилась у вікно. Сонце вже сідало.

– Альбрехте, а ти вмієш співати? - поцікавилася вона, глянувши йому в очі.

– Ні! - оаконічно відповів він, відвівши погляд.

- Брешеш? – посміхнулася Рада, спіймавши нарешті його погляд.

Альбрехт сидів, зчепивши пальці. Рада не відводила від нього своїх синьо-зелених очей, начебто все знаючи. Хлопець не зміг більше витримувати її погляду.

- Так, брешу! Як ти дізналася про це?

- Ти щойно мені розповів! – засміялася дівчина. - Заспівай щось!

Альбрехт зрозумів, що його обвели довкола пальця. Зітхнувши, він відвернувся від неї.

– Я не співаю більше!

– Чому? – розгублено подивилася на нього Рада.

- Леді Вольфрам, я не співаю більше і ніколи співати не буду! У мене справді є голос, але не такий, як у тебе! Я не хочу ганьбитися! І це не лише через це…

– Розкажи! - попросила Рада, нахилившись.

- Що тут розповідати? Все, що мені було дорого, згоріло тоді у вогні! Мені важко… – відповів хлопець, опустивши очі.

- Альбрехт, на жаль, мені важко тебе зрозуміти! Я виросла без батьків у дитячому будинку! Потім мене виховувала тітка, яку я не любила. Мені не шкода було з нею розлучитися! Мене покинули друзі, коли була потрібна їхня допомога, моя мати виявилася піратом! Окрім пісень, у мене немає нічого рідного!

Альбрехт підвів на неї очі, його здивувала відвертість дівчини.

– Що таке дитячий будинок? – перепитав він.