Розділ 19. Янгол Смерті

Рада не могла зізнатися, що не знає де знаходиться Зарганс. Поряд не було жодного знайомого міста. Їй здавалося, що він на сході, але коли вони спитали дорогу їх направили на північний схід. Довгий час не було поселень,  лише поля. 

Їжа за декілька днів остаточно закінчилася, хоч вони намагалися їсти невеликими порціями. Живіт, що іноді починав бурчати не додавав настрою. 

Втома палила кожен м’яз, але зупинятися Рада й Альбрехт не могли. Ліс виднівся зовсім поруч, однак Рада з гіркотою зауважила, що там полювання заборонене. Це дратувало Альбрехта — здавалось, сама доля проти них.

Якщо вірити карті, яку їм нашвидкуруч намалювали, десь неподалік мало бути село. Там вони могли знайти перепочинок. Тим часом небо затягувалося хмарами, і дрібний дощ почав капати їм на обличчя. Ідею ночувати під зорями вони відкинули одразу.

Небо потемніло раптово, і коли вони під'їхали до боліт, було вже майже нічого не видно. Десь за трясовиною виднілися силуети хаток — це було село Хіс. Однак спроба перейти болото в темряві здавалася божевіллям. 

Їхні коні ступали обережно, відчуваючи небезпеку. Ніде не було мосту, а тиша навколо ставала нестерпною, заглушаючи навіть їхнє дихання. Вони вже не перемовлялися.

Рада кинула на Альбрехта погляд, повний злісної безвиході. Якби не його ненависть до магії, вона б могла начарувати світло і вивести їх з цієї темряви, але натомість мусила стримувати себе, їдучи наосліп.

 Раптом її кінь спіткнувся, і вона пригальмувала. Внизу, в примарному світлі Селени, на землі з'явилась темна фігура. Людська постать. 

Рада мовчки вказала на неї Альбрехту. Хлопець зблід. Мрець. Рада відвернулася, притиснувши долоню до рота, намагаючись стримати нудоту. Вперше за декілька годин вона зраділа, що давно не їла.

Вони проїхали ще трохи, коли раптово повітря розсік свист стріли. Одна з них встромилася в ногу Альбрехту. Нога випала зі стремена і хлопець ледь втримався на коні, а навколо вже сипалися нові стріли. 

— Вольфрам! — закричав він, але дівчина вже погнала коня галопом через болото. Альбрехт наосліп кинувся за нею. 

Вони відчували чиюсь присутність поруч, хоча нікого не бачили. Коли вони вибралися з болота до дерев почуття небезпеки лише посилилося.

Між деревами з’явилися двоє вершників. Вони промайнули мов привиди. Рада вилаялася, зрозумівши, що вони потрапили в засідку. Бігти вже було нікуди — доведеться битися. 

Вона подумки продовжувала лаяти Альбрехта та дістала ножа. Її сміх нервово прорізав тишу — що можна зробити ножем?

 Вона не знала, що її супутник був поранений. Щось вибухнуло під ногами і Бадді встав на диби. Хлопець впав на землю. Рада не бачила, що з ним, перевіряти не було часу. 

Сховавши ніж у піхви, вона підняла руки. Червоно-зелені іскри промайнули між долонями, збираючись у сферу. 

— Морталіо! 

Битися звичайними бойовими закляттями вона не збиралася. Розбійники один за одним падали зі своїх коней. Єдине що зараз непокоїло Раду: звідки у неї стільки сил? Така магія сильно виснажувала, але поки вона не відчувала цього. 

Її ніскільки не хвилювало, що вона забирає одне життя за іншим, як той Янгол Смерті. Розбійники самі винні. Цим вона збереже комусь життя. 

Через декілька хвилин на землі валялися п'ять трупів. Більше ніхто не поспішав нападати. Скоріш за все розбійники вирішили втекти. 

Зістрибнувши на ноги, Рада підійшла до хлопця розпластаного на вогкій землі. Гратися в іншородку вона не стала, клацнувши пальцями — біля неї з'явилася кулька світла. 

Приятель був без свідомості, але здається живий. Дівчина швидко оглянула його ногу. 

— Будеш винний мені цілу тарілку смаженого м'яса. 

Сили потроху вже почали витікати з неї. Похитнувшись, Рада схопилася рукою за свого коня, який непомітно підійшов до неї.

— Хороша ідея. Допоможеш? — підморгнула вона Алену. 

Тіло Альбрехта навіть з лівітацією було важким. Перекинувши його через круп, Рада крекчучи залізла в сідло. 

Бадді вона побачила незабаром. Кінь переступав копитами на місці. Їй хотілося насварити його, що кинув свого вершника та втік, але очі Бадді були й без того налякані.

Коней вона любила більше ніж людей, та легко знаходила з ними спільну мову. 

— Поїхали, друже, знайдемо де переночувати. — кінь пирхнув. — Я знаю, що ти не хотів. Я також злякалася, вони напали на нас із засідки. Я йому нічого не скажу. — схопивши таки поводи Бадді дівчина потягнула його трохи до себе. — Забираємо звідси.

Дощ починав накрапати сильніше. Через п'ятнадцять хвилин вона побачила невеличку печеру. Це була несподівана вдача. 

* * *

Альбрехт прийшов до тями у якійсь печері. За нею йшла справжня злива. 

— Очухався?

Хлопець кліпнув, досі не розуміючи, як тут опинився. 

— Нам вдалося втекти. Здається вони побачили ще когось. Сильно болить? — дівчина головою вказала на ногу. — Я витягла стрілу. Тобі пощастило. Вона трохи зачепила ногу. Скоро зможеш бігати.