Розділ 18. Ален

На ранок його бажання відвезти її у найближче село не зникло. Рада роздратовано кусала губи, намагаючись не бовкнути чогось. Вона розуміла, як тільки він це зробить, повернення додому стане вже більш нереальним. 

Не те що їй треба його компанія. Чи взагалі чиясь. Попри приємний сон з його участю вона не збиралася до нього прив'язуватися. Вистачить і Морла.

Поки Альбрехт сідлав свого коня дівчина гортала родову книгу. Вона сподівалася щось там знайти. Рада злилася, що нікому з її предків не прийшло у голову намалювати карту Роену. Хоча ніхто до нього не мав жодного відношення. 

— Куди ти їдеш? — спитала вона. Найкраще зараз прикинуться білою та пухнастою.

Хлопець затягнув останній ремінь та повернувся. 

— У Зарганс.

У Ради від захвату усередині вибухнув феєрверк. Це був фантастичний збіг. Вчасно впоравшись з нападом щастя, дівчина вдавано знуджено спитала:

— У тебе там хтось живе, чи ти шукаєш роботу? 

Альбрехт відкрив було рота, але майже відразу закрив. 

— Мені треба зустрітися з одною людиною. 

— Чого питаю. — Рада непомітно схрестила пальці. Вдавати не зацікавленість було важко. — Я їхала у Зарганс, перед тим, як мене оглушили та викинули з човна. Альбрехте… Чи можу я сказати тобі дещо? — хлопець розгубився, але кивнув. — Я зрозумію, якщо ти не повіриш. Я б у таке також не повірила… Я не з цього часу. Я з майбутнього. І… мені обіцяли, що у Заргансі я зможу знайти допомогу. Там живе людина на ім'я Мерлін.

Дівчина обережно підняла на нього очі, чекаючи, що він розсміється та скаже, що не повірив.

Альбрехт переступив з ноги на ногу. Здається ця новина його більше здивувала ніж шокувала. 

Він не поспішав щось питати, а Рада не знала, що ще могла розповісти, щоб він не кинув її тут. Те що треба мовчати про магію вона вже зрозуміла.

— Ти мені не віриш? — врешті спитала вона.

— Вірю. Я чув, що сталося щось з часом і до нас потрапляють різні з минулого. 

Рада полегшено видихнула. 

— Тоді може, якщо ти мені віриш, ми б разом поїхали у Зарганс. Нам по дорозі.

— Ні. — його голос прозвучав несподівано холодно. — Мені не треба компанія.

Рада ображено підтиснула губи. 

«Як же я тебе ненавиджу» — щось усередині неї заворушилося, показуючи гострі кігті. Мить, Рада сверлила його поглядом, не помічаючи, як нігті впинаються у долоню, а потім наче вибухнула.

— Я не зможу сама подорожувати! Ну якщо ти мені позичиш грошей! Бо інакше я вмру з голоду. Ти навіть не розумієш, як це опинитися так далеко від дому! Тим паче нам треба в одне місто! 

Альбрехт відвів погляд, знов повернувшись до Бадді.

— Продай свою книгу. 

— Ще чого! — від цього вона ще більше спалахнула. 

— Як обіцяв, я завезу тебе у найближче поселення. Там тобі хтось зможе допомогти. 

Вже через п'ять хвилин біля річки гуділо від їх криків. Нова сварка розпочалася з фрази: «Я ж хотіла по доброму з тобою». 

Якби їх хтось побачив то подумав, що у молодого подружжя чергова сварка. 

Ще через десять хвилин вони врешті сіли на коня та вирушили в дорогу. На довгий час між ними залягла мовчанка. 

Першим не витримав Альбрехт. Він дивувався, що ось так легко зірвався. Раніше ніколи не втрачав настільки голову. Тим паче ніколи не кричав на жінку. 

Але було у цьому зриві щось приємне — наче вогонь, що клекотів у ньому зміг вирватися на волю. Після цього стало легше дихати. 

Дівчина сиділа мовчки перед ним у сідлі, та не відриваючи погляду дивилася перед собою. Її спина, притиснула до його грудей залишалася напруженою. 

Можливо він був занадто різкий з нею. На щоках спалахнув сором. 

— Пробач. Я не мав на тебе кричати.

Дівчина пирхнула.

— І ти мене пробач. — буркнула. 

Якщо зміни були, Альбрехт їх не помітив. 

— Як виглядає майбутнє з якого ти прийшла?

Дівчина здивовано підняла брови. 

— Тобі справді цікаво? — втомлено спитала вона. Їй було незручно знаходитися до нього так близько. Від його подиху шкіра на шиї вкривалася сиротами, змушуючи відчувати суперечливі почуття. — Я народилася у двадцятому столітті на Землі.

Рада розповіла йому про міжпланетний коридор,  кристалет, літаки, поїзд. Альбрехт слухав її, відкривши рот. 

— Але це магія? Як ви змогли підняти шматок заліза у повітря?

— Ні. На Землі магія не така поширена, як тут. Це ще не все. — її губ торкнулася усмішка. — У нас ще  є електрика.

Альбрехт з цікавістю слухав її розповідь.

— А що за Мерлін, до якого ти їдеш? Йому напевно вже багато років. Він безсмертний?

— Так. Він безсмертний. Я не багато знаю про нього. Лиш те, що вже розповіла.