Розділ 18

На ранок температура спала. Більше того, дівчина виглядала свіжою і відпочившою, на відміну від Альбрехта, який просидів біля неї кілька годин, не стулявши очей.

Осідлавши Бадді, хлопець почав збирати речі у сумку. Рада, доки він був зайнятий, сиділа, читаючи свою родову книгу.

- Сідай! Я відвезу тебе до найближчого села! - сказав він.

- Ти хочеш мене позбутися? - склала руки дівчина.

Незважаючи на свою гординю, вона розуміла, що зовсім не має грошей і, якщо він покине її тут, вона назавжди залишиться у цьому часі. Рада кусала губи від безвихідності. Навіть зустріч із піратами здавалася їй раєм порівняно з цією поїздкою.

Коней дівчина дуже любила, але не звикла, їхати з кимось. Знаючи цих гордих тварин, Рада розуміла, що вкрасти коня буде важко. Тварини найчастіше сильно прив'язані до своїх господарів.

- Альбрехте, може, ти позичиш мені трохи грошей? - запитала Рада, сидячи попереду нього.

– А на що я подорожуватиму? Тим паче, я не знаю, куди їду! – відповів Альбрехт, дивлячись уперед. – Продай свою книгу!

Рада хмикнула й, прибравши його руку, щоб не заважала, зіскочила з коня. Спритно приземлившись на землю, вона знизу-вверх подивилася на хлопця.

- Ти навіть не уявляєш, що це за книга! Це родова реліквія! – розсерджено мовила Рада і пішла вперед по лісній дорозі.

Альбрехт швидко її наздогнавши, поїхав поруч.

- Ну пробач. Я не знав, що вона для тебе така дорога!

- Наступного разу будеш думати, що кажеш!

Альбрехт закрив очі - йому хотілося її швидше позбутися.

Деякий час Рада продовжувала йти пішки, не зважаючи на Альбрехта. Але за годину ноги втомилися, і вона погодилася знову сісти в сідло.

Дорогою їм не траплялося жодного селища.

- Леді Вольфрам, може, це не моя справа, але не хотіла б ти щось розповісти про себе?

Рада мовчки подивилася перед собою і зітхнула.

- Що саме?

– Де ти жила? Куди їхала? – замислився Альбрехт.

Рада спочатку навіть не почула його питання, вона думала про своє.

– Я народилася у ХХ столітті, на Землі! – відповіла вона.

- На Землі? А це що? – здивувався хлопець.

– Це така планета!

- Ти з іншої планети? А що, є ще якась?

– Тебе що, анітрохи не хвилює, що я з іншого часу? – хмикнула Рада.

Альбрехт зупинився.

 - Ти що, вампір? – його очі розширилися.

- А ти що, ідіот? Я наполовину сирена! - ображено озирнулася на нього Рада. – Мене телепорт заніс у цей час! Хоча, кому я це говорю? Ти ж навіть не знаєш, що таке телепорт!

- Уяви собі, не знаю! Мене такому не вчили!

– А чого вчили? Як цілувати незнайомих дівчат? – уїдливо поцікавилася Рада, пригадавши випадок біля річки.

- Боляче ти мені потрібна! Я робив тобі штучне дихання!

– Як там тебе? Альбрехт? А чому ти носиш довге волосся? – ще раз озирнулася Рада.

- Хочу і ношу! Ти маєш якісь претензії? Коли ти їхала мовчки, було набагато краще! – буркнув він.

Вони вже їхали кілька годин, а ліс не закінчувався. Почувши таку заяву від Альбрехта, Рада замовкла, надувшись. Її бісило, коли хтось відповідав на її манер.

Мовчання затяглося на декілька годин. Нарешті Альбрехт вирішив порушити мовчання.

- То ти не сказала, куди їдеш!

– Я з тобою не розмовляю! – байдуже відповіла Рада.

- Добре, не кажи! Як тільки з'явиться перше селище, я висаджу тебе! – відповів Альбрехт.

Рада злякалася залишитись одною в незнайомому місці.

- Добре, я їду в Зарганс! – відповіла вона за хвилину.

- Це де? - запитав Альбрехт.

Рада закотила очі, дивуючись його незнанню географії.

- Це герцогство Фероманськ! Там живе чаклун Мерлін, який допоможе мені повернутись у мій час!

Почувши ім'я Мерлін, Альбрехт зупинив коня. Рада здивовано подивилася на нього.

- Це той Мерлін, про якого я думаю?

- Я звідки знаю, про кого ти думаєш?

— Ти знаєш, де він живе? Я також їду до нього!

- До Мерліна? Навіщо? Ти ж ненавидиш магів! Невже мститися зібрався? - скептично подивилася на нього дівчина.

- Ні, віддам йому одну річ, а потім поїду кудись подалі!

Під час поїздки Рада іноді дивилася на всі боки. Після того, як вона дізналася, що він їде туди ж, їй захотілося якнайшвидше знайти гроші і раніше за нього приїхати в Зарганс.

Наближався вечір, треба було готуватися до ночівлі. Поселення на їхньому шляху так і не з’явилися, і їм знову довелося ночувати просто неба. Альбрехт звик до цього і не обурювався, із Радою все було навпаки. На відміну від дівчини, він половину шляху йшов пішки, бо кінь не міг везти двох так довго.