Розділ 17. Невдячна та налякана

Альбрехт

Хлопець провів у сідлі весь наступний день. Нарешті він побачив річку, де можна було напоїти Бадді.

Зістрибнувши на землю, Альбрехт озирнувся. Навколо не було жодної живої душі. Чудове місце для привалу.

 Обійшовши невелику галявину, хлопець зібрав сухі гілки, щоб розпалити багаття. Йому пощастило, що дощу вже давно не було. 

Починало сутеніти.

Повечерявши спійманою нещодавно качкою, хлопець відпив із бурдюка, та відкинувся на стовбур дерева. Через короткий час його почала долати втома. Хлопець загорнувся у плащ та прикрив очі. В останні дні він погано спав. Думок було багато, але кожна не затримувалися надовго. Він й гадки не мав що робити далі. Чи дійсно шукати того Емріса? А що робити після? Як розпочинати життя з початку?

Альбрехт важко зітхнув, відкривши очі. Йому доводилося уникати міст, щоб ще на когось не натрапити. Хоч він намагався мало розмовляти, але все ж хтось упізнав у ньому імперця через акцент. Ледь не сталася бійка посеред вулиці. Якби тоді втрутилися стражі йому довелося довго пояснювати хто він та куди їде. І не певно, що йому повірили б у якогось брата чаклуна. 

Тому, якщо була можливість він намагався ночувати просто неба. Тим паче була гарна погода. До того ж він зможе зекономити грошей, яких у нього було не так багато.

Йому подобалося ночувати під зірками. Вдома він…

Альбрехт сіпнувся відігнавши думки про дім. Це вже не мало сенсу. Вчора він намагався щось вичаклувати, але так і не відчув у собі ні крихти магії. Який з нього чаклун? Він міг не успадкувати силу. Може карателі приїжджали не за ним? 

Хлопець спробував себе впевнити у цьому, але ще більше починав злитися. 

Ненависть всередині розвертала чорні кільця. Магія — зло. Карателі — зло. Він… 

Зберігалася якась надія, що він не має відношення до всієї цієї магії. Бо якщо має, то краще втопитися зараз у цій річці.

Як тільки ця думка прийшла у голову він почув чийсь голос. Здригнувшись, Альбрехт рвучко встав на ноги. Здається кричала жінка. Хоча це міг бути лише вітер.

Кинувши речі, хлопець побіг до річки, і вже там побачив, що у воді дійсно хтось пливе. У цьому місці річки була сильна течія, бо поблизу знаходився водоспад. Якщо з нього впасти напевно пощастило б відбутися зламаними кістками.

Перш ніж добре подумати, Альбрехт почав знімати з себе чоботи та плащ. Вода попри спеку була дуже холодною, але Альбрехт про це не думав. Він швидко кинувся вперед, розрізаючи хвилі руками. Кожен рух давався з неймовірним зусиллям. Серце гупало в грудях, проте він бачив лише дівчину, що безвільно гойдалася на воді попереду. Її тіло мляво слідувало за течією, наче лялькове.

Нарешті, він схопив її за руку. Її вага почала тягнути їх на дно. Зібравши всі сили, хлопець підняв її голову над поверхнею,

«Який же я придурок» — подумав він згадавши про водоспад, куди вже їх двох несла течія.

Мить, і вони разом зірвалися з краю. Хлопець у паніці схопив ротом повітря у який миттєво потрапила вода.  Холодний вітер вдарив в обличчя. Здавалося вони падали вічність. Але раптом його тіло пронизав гострий біль, а свідомість потьмяніла від удару об воду. Він на мить зник у темряві глибин, але потім інстинкт взяв верх. Хлопець відчайдушно почав гребти руками, вибиваючись на поверхню.

Коли він нарешті вдихнув повітря, легені відізвалися новим болем. Поряд плавало тіло дівчини. Її голова була занурена у воду. 

«Ні. Ні. Ні! Тільки не виявись мервою!»

Зібравши залишки сил він поплив до неї. На те, щоб дістатися з нею до берега пішов деякий час. 

Впавши на пісок, хлопець відчув як тремтить усе його тіло. Серце шалено стукало у грудях, а в очах стояли сльози. Він міг сьогодні дійсно загинути. 

Відкинувши слабкість, Альбрехт підповз до неї, та почав розв’язувати шнурівку на її грудях. Пальці погано слухалися. Дівчина не дихала. Альбрехт почав робити штучне дихання. Ішов час, але незнайомка не приходила до тями. 

— Тільки не вмирай! Що я робитиму з тобою?! 

Нахилившись, він ще раз спробував почути серце. Воно не билося. Вилаявшись, хлопець знов і знов продовжував натискати їй на груди, і в останній раз коли він нахилився, щоб вдихнути повітря, вона розплющила очі, та виплюнула йому в обличчя воду. 

Альбрехт застиг від шоку та радості. Мить на нього дивилися дивовижні сині очі, а потім вона відкрила рот та хрипло прокричала, схопивши його за комір сорочки.

— Ти що очманів?! Хто тобі дозволив до мене торкатися! — вона помітила розв’язану шнурівку на ліфі й в очах спалахнула паніка. — Ти! Я тебе… Розбійник! 

Альбрехт рвучко відсторонився, і її пальці сковзнули з його сорочки. Випучивши величезні сині очі, дівчина хотіла ще щось сказати, але здається адреналін полишив тіло. Рука впала на груди, очі закотилися і дівчина втратила свідомість.

Перевівши дихання, Альбрехт сів поряд. Мокрий одяг прилип до тіла, почали стукотіти зуби. Коли адреналін майже згас, тіло почав сковувати холод. 

«Треба забрати сюди Бадді та речі»

На те, щоб знайти місце де він залишив все та повернутися у нього пішло пів години. Дівчина все ще була без свідомості. Але її треба було якось розбудити, щоб вона могла висушити речі.