Розділ 16

Невеличке місто недалеко від кордону гуділо, як вулик. Люди поспішали на обід по своїх оселях. Усі роботи на полях припинилися. З дворів долинав запах щойно приготовленої їжі. Але на обід люди сьогодні так і не потрапили. З протилежного від лісу боку почувся стукіт копит. На дорозі піднявся пил, а коли він нарешті присів, люди змогли розгледіти вершників.

Це був один із каральних загонів, що вистежували білих магів. Вони були повністю закриті червоним одягом, залишалися лише вирізи для очей. Червоні, як кров, плащі майоріли ззаду.

Підскакавши до головної площі, каральний загін зупинився. Один із воїнів витяг із сумки скручений лист пергаменту.

- Жителі Рамплура! Іменем імператора Гардея призиваєм вас не делать глупостей! Ви далжны видать нам белого мага, которий прячется здесь! Ви далжни помочь ачистіть нашу землю от этой дряні!

Люди здивовано переглянулись.

– Але ж у нашому місті ніколи не було чародеєв! – вигукнув один сміливий чоловік. – Магія заборонена законом!

- Врьоте! Наш радар засьок в етом городе бєлого мага! Ми не уйдьом, пока не уничтожим єго! Еслі ви не будете с нами сотрудничать, то ми сотрьом ваш город с лица землі. Нам не нужни пленники и предатели!

Люди перелякано переглянулись. У каральному загоні були привілейовані чорні маги. Мешканці невеликого містечка стурбовано зашепотіли. Радар командира загону голосно запищав. Людям не було сенсу виправдовуватися – каральний загін їх уже не слухав, адже їхній радар засік мага.

Люди сподівалися на сприятливий результат, але якщо білого мага дійсно тут не було, це означало, що загін був підісланий, щоб просто знищити мирне місто.

 Після того, як рамплурці вкотре сказали, що магів тут немає, командир загону влаштував обшук. Нічого не знайшовши, він сердито глянув на радар, а потім на людей.

– Превратить город в руини!! - наказав командир своїм воїнам, рукою в чорній парчатці.

Люди страшенно злякалися. Чорні маги наворожили вогонь і тепер підпалювали дахи будинків. Незабаром місто горіло як смолоскип. Звідусіль лунали крики. Хто міг, намагався втекти. Тих, хто залишився, спіткала страшна доля – їх усіх перерізали. Розправившись із городянами, каральний загін поскакав у тому напрямі, звідки й з'явився, залишивши після себе палаюче місто.

Альбрехт уже повертався з полювання, коли почув шум і побачив за деревами дим. Погане передчуття оселилося у його душі. І воно його не обдурило.

Перед очима постала страшна картина: звідусіль чулися стогін, все навколо було обійнято вогнем. Вибігши з лісу, Альбрехт встиг помітити вершників у червоному одязі, які стрімко скакали геть. Коли вони поїхали з міста, хлопець з усіх ніг кинувся до свого будинку. Сповненим жаху поглядом він дивився по сторонах і не вірив, що це сталося з ним.

Хотілося кричати, рвати на собі волосся. Побачивши свій будинок, юнак захлинувся сльозами. Внутрішні органи звело судомою. Пробираючись через завал, Альбрехт плекав слабку надію, що їх тут немає.

На підлозі, серед уламків посуду лежала його молодша сестричка. Її коричнева сукня була вся просякнута кров’ю. Дівчинку вбила балка, що впала зі стелі. Кусаючи губи, щоб стримати крики, Альбрехт продовжив пошуки матері.

Мірту Шліман він знайшов незабаром. Вона ще подавала признаки життя.

– На помоц! – почулося зовсім поряд.

Альбрехт розгріб завал і побачив матір. Обличчя її було закривавлено, а з стегна стирчав уламок чогось дерев’яного. Говорила вона важко.

- Мамо! Мамо, що сталося? Хто ці люди у червоних накидках? – мало не кричав від розпачу Альбрехт.

- Це каральний загін, вони шукали білих чародеєв! Альбрехт! - жінка виплюнула згусток крові. - У мене на шиї висить каблучка з хризолітом, зніми її!

Альбрехт слухняно виконав прохання матері.

- Бережи це кільце! Альбрехт, – жінка крізь біль усміхнулася, – Каральний загін повернеться, тобі треба тікати! І ще… я не твоя мати!

Альбрехт не хотів повірити своїм вухам.

– Не пробуй за нас мстити! Твоє жичче есть барзо дроге! Візьми торбу, вона ви́сить у мнє на паску! Там гроші! Біжи, Альбрехт! Дай тен перстень чародею Мерліну, він… – домовити жінка не змогла. Здригнувшись, вона заплющила очі і більше їх не розплющувала.

Альбрехт навіть не помітив, як прокусив губу, тепер рот наповнювався кров’ю. Він нізащо не міг покинути їх тут. Ким би не була йому мати. Альбрехт не повірив в те, що він їй не рідний. Усі ці роки вони жодного разу не виказали цього.

Від дороги знову почувся тупіт копит, і з'явилися вершники в червоних накидках.

Схопившись на ноги Альбрехт витер рукавом куртки сльози. Хотілося вигнути спину і заволати до неба. Де ж ті безсмертні боги?! Куди вони дивляться?!

 Захопивши мішечок з грошима та кільце з хризолітом, Альбрехт кинувся з усіх ніг до лісу. Там він підібрав кинутий лук зі стрілами. Йому здалося, що вершники кинулися за ним у погоню.

 Постійно озираючись, Альбрехт біг лісом. Навіть коли його ноги стали важкими як свинець, він продовжував бігти. З очей весь час котилися сльози, але він не мав часу, щоб їх витерти.