Розділ 14. Про небезпеку зустрічі з далекими родичами

Рада

Раптом яскравий промінь світла прорізав темряву. Рада розплющила очі та кілька секунд просто кліпала — вона все ще лежала на ліжку в капітанській каюті. То був лиш сон. Хоча у неї справді були думки вистрибнути за борт. 

 Вставши з ліжка, Рада підійшла до дверей. Але вони були замкнені на магічний замок.

Визирнувши у вікно Рада побачила лиш хвилі та місяць у нічному небі.

 Повернувшись у ліжко, Рада до підборіддя вкрилася ковдрою. Заснути їй вже не вдалося. Вона боялася, що до неї знов прийде той сон і остаточно виб'є з неї будь-яку надію. 

Вранці від похмурих думок її відволік голос матері. Вона стояла біля ліжка.

— Я принесла тобі поїсти.

— Забери, я не хочу. — дівчина відвернулася до стіни.

— Рада, так не може більше продовжуватися! Ти майже нічого не їси! Тобі потрібні сили! Ми скоро втечемо звідси!

— Я мушу радіти? — Рада фиркнула все-таки подивившись на матір. — І я тобі не Рада, а Леді Вольфрам!

Жінка підняла смоляну брову. У її очах на мить промайнула біль.

— Від кого в тебе ця гординя? Ти на мене гніваєшся, що я стала піратом? Повір, я не мала іншого виходу!

Рада мовчала дивлячись у стелю. Вона була дуже зла, щоб зараз слухати будь-кого. Їй досі не вірилося, що вона не зможе повернутися у свій час.

— Ну пробач, що не розділяю твою любов до грабунків та вбивства. Хоч мій рід вже давно втратив усі титули я б ніколи не опустилася до такого. А ти отримувала задоволення від цього життя. Я бачила тоді на палубі. Якби я не виявилася твоєю донькою ти б мене продала комусь, або віддала своїм монстрам. Ти така ж як вони.

Катана Вольфрам стиснула кулаки. Її охопив гнів. Залишивши тацю з їжею на столі вона пішла, закривши двері знов на ключ. 

Залишившись сама у каюті Рада встала та підійшла до столу. Їсти їй хотілося так само сильно як і скинути тацю зі столу. 

Схопивши яблуко вона почала агресивно його їсти. Усередині вирував гнів. Кинувши недогризок на тацю дівчина дістала зі своєї сумки «Ала ін Рал» та сіла біля вікна. Якщо була хоч одна можливість повернутися додому вона її знайде.

* * *

Катана Вольфрам до вечора не з'являлася у своїй каюті. Вона не хотіла, щоб донька бачила її ось такою, але чи був у неї вибір?! 

Сім років тому коли вона потрапила у цей час її ледь не вбили ці ж самі ельфейс-орки, що зараз виконують накази. Саме тоді у неї з'явився шрам, що перетинав щоку. Вона лиш дивом не втратила око. І на відміну від доньки у ній не було стільки войовничості. Вона хапалася за будь-яку можливість вижити. 

Якби не Вульм, якою вона прикидалася усі ці роки лежати б їй зараз на океанському дні. Катана досі не розуміла чого раптом богині знадобилося її рятувати від своїх «дітей» та дозволяти прикидатися нею. Хоч ця допомога не була безкоштовною. Наближався кінець їх договору, скоро вона мала покинути корабель. 

  Катана стояла на кормі та дивилася як розбиваються хвилі. Їй подобалося дихати морським повітрям. І навіть постійне хитання ніколи не було проблемою. 

 Жінка підняла обличчя до неба, і супутник Аладеї відбився у її сірих очах. Селена сьогодні була особливо велика, такою жінка ще ніколи її не бачила.

— Богине Вульм! — підійшов до Катани боцман ельфейс-орк. — У нас проблеми! Команда незадоволена, що ми пропустили королівську каравелу! Ми ще ніколи не пропускали таких кораблів! Чи пані капітан більше нам не довіряє? — примружився боцман. — Тільки один ваш наказ, і ми потопимо каравеллу!

— Відставити потоплення! У нас  багато золота! — відповіла Катана, роздивляючись здалеку корабель.

— Як бажаєте, богине! Але на цьому кораблі пливе принцеса, за неї ми можемо отримати викуп у два рази більший, ніж за дівчину, яка живе у вашій каюті!

— Передайте команді, що ми не нападатимемо на каравелу! Це мій наказ! — сердито мовила жінка, блиснувши очима.

Але корабель уже змінив курс і стрілою мчав до каравели. 

Катана не розуміла, але чомусь вона боялася того корабля. Щось з ним було не так. Тому вона помітивши його вирішила пропустити. Вони так іноді робили.

 — Покличте квартирмейстера! — крикнула жінка. — Штурмане, розвертай корабель!

Стукаючи чоботями, до капітана підбіг ельфейс-орк і вишкірився від радості нового грабунку. Катана зрозуміла, що відступати марно. Ельфейс-орки могли розлютилася та спробувати зірвати злість на її донці. Вони й так не завжди поводили себе добре, тоді доводилося показувати силу. Жінці не хотілося, щоб Рада побачила, як вона відрізає голову черговому заколотнику. А каравела… Можливо Рада була права — її вже давно не мучила совість за те що вона робила. 

— Мій наказ! Винести з каравели все золото, але людей не чіпати! — і під кінець додала, бачачи як ображено підтиснув губи монстр. — Якщо вони не чинитимуть опір! — скоріш за все вони переб’ють усіх кого побачать, тому вона мала надію що тим вистачить розуму не вступати у бій.

Пірати приготували абордажні шаблі.  Коли каравела опинилася зовсім поряд, Катана посміхнулася — тут не було нічого страшного. Подумки вона вже була далеко звідси.