Розділ 13. Рада

Минуло кілька хвилин, і в лісі спалахнуло світло. Рада та Катана опинилися у незнайомому їм місці. Десь далеко чулися людські голоси.

Піднявшись на ноги, Рада подивилася на всі боки. Вона знайшла очима стежку і попрямувала до неї.

- Рада, почекай мене! – гукнула її мати.

Дівчина озирнулася, зупинившись.

– Нам тепер треба триматись разом! Ми маємо зняти прокляття! – продовжувала жінка.

- Прокляття? – підняла одну брову дівчина, обвівши мати презирливим поглядом. - Про що ти говориш? Немає ніякого прокляття, ти просто позбулася мене, коли я була маленька! Для тебе золото було дорожче за дочку! Ти вбився! – зморщила носа Рада.

- Доню, це неправда! – жінка виставила уперед руки, ніби очікувала нападу. В її очах бриніли сльози.

- Не смій мене так називати! Ти мені ніхто! Де ти була, коли мені було погано?! Коли мене ображали у дитбудинку! Коли вигнали з «Резенфорда»! – вигукнула Рада.

- Рада, "Резенфорд" ... - почала говорити Катана, але Рада її знову перебила.

– Я не хочу нічого чути! Твої слова брехливі, як і ти сама! Придумай щось цікавіше! Родове прокляття – це лише твоя відмовка!

Вони швидко йшли лісовою стежкою, поки не вийшли на узлісся. Біля берега Рада побачила знайому барку.

- Все. На цьому наші шляхи розходяться! Я знаходжу спосіб і повертаюся двадцяте століття! – гордо сказала Рада.

- Я тебе не розумію… - розгублено закліпала очима Катана і прикусила губу, щоб стримати сльози.

- Іди! Я не хочу тебе бачити! У мене більше немає матері!

Піднявши підборіддя, Катана Вольфрам подивилася на дочку. Її сірі очі потемніли. Нічого більше не сказавши, вона промовила щось незрозуміле і в ту ж мить зникла.

Дівчина не стала затримуватися на узліссі. Склавши руки, вона пішла на берег. Підійшовши ближче, Рада придивилася до корабля. Вдача нарешті усміхнулася їй. Зітхнувши, вона рішуче попрямувала до нього.

На березі було розведене багаття і варилася їжа. Дівчина відчула, як живіт почало зводити судомою.

Зобразивши на обличчі привітну усмішку, Рада наблизилася до матросів, що сиділи на березі.

- Доброго дня! Ви команда «Восьминога»? - запитала вона.

- Так, а ви хто така? На цьому острові ще є люди? - запитав один з матросів.

- Я не знаю! Ви що мене не пам'ятаєте? Я Леді Вольфрам! Я з вами пливла від Синіх Горок! Потім на корабель напали пірати і мене викрали! – відповіла Рада.

- Це правда, на нас напали пірати! Он як розбили корабель! – відповів інший матрос.

– Хлопці, а я знаю її! Це ж та пташка, що співала нам на кораблі! – посміхнувся у вуса матрос з попелясто сивим волоссям. - Як же тобі вдалося втекти від піратів?

Рада посміхнулася.

 - Це довга історія! Я дуже зголодніла…

Їй одразу подали тарілку з юшкою. Дівчина мимоволі скривилася. Вона, звісно, ​​могла відмовитися і залишитись голодною, але, подумавши, Рада вирішила поїсти. Не відриваючись, вона розпочала свою розповідь.

- Пірати викрали мене, щоб потім продати торговцям рабами! Але в останній день на кораблі стався бунт! Мені пощастило! Я скористалася магією і опинилася тут! До речі, де я?

- Це острів Сант-Голіо, дочко! - відповів сивий матрос.

– Чому він так називається? – поцікавилася Рада.

- Через ті скелі! - вказав він на величезну скелю у вигляді велетня. - Ми скоро полагодимо барку і вирушимо далі в дорогу!

- Ви пливете до острова Барон? - запитала вона. Матрос відповів ствердно. - Візьміть мене! Мені треба на цей острів!

За час спільного плавання команда «Восьминога» потоваришувала з дівчиною, а тому без роздумів взяла її на корабель.

Через декілька днів плавання до острова Барон продовжилося.

 Весела і щаслива Рада знову стояла на борту «Восьминога». Її довге розпущене волосся тріпав вітер. Дівчина підійшла до носа корабля, щоб вдихнути запах океанської води. Погода стояла чудова, за такого вітру вони через три дні неодмінно припливуть до острова. Рада знала, що корабель там буде недовго. Але вона сподівалася, що їй більше не доведеться нікуди плисти. Її подорож має незабаром закінчитися.

Зітхнувши, дівчина повернулася до своєї каюти. На цьому кораблі вона почувала себе у безпеці. Надвечір похолодало, і Рада не стала виходити на палубу. Закутавшись у ковдру, вона постаралася заснути. До ночі погода зіпсувалась, почалася буря. За вікном накочували великі хвилі. Лежачи на ліжку, Рада з тугою дивилася на них. З такою погодою вона вже одного разу зустрічалася на морі і тому вирішила, що моряки впораються без її допомоги.

Але буря не вщухала. До Ради долинало злісне завивання вітру, хвилі, здавалося, стали ще більшими. Дівчина побоялася спати, адже вона не знала, як далі поведеться природа. Можна було прокинутися на океанському дні, а цього Раді дуже не хотілося.

Одягнувшись, вона поспіхом заплела косу і, накинувши плащ, вийшла зі своєї каюти. Дівчина помітила зовсім близько корабель із порваними вітрилами. У нього були зламані всі щогли, а він ледве тримався на плаву.