Розділ 61

Погладжуючи гриву коня, Канна стояла дивлячись, як зі стайні на території заїжджого двору виводять своїх коней Еміль, Хейл і Джефрі. Вони дуже здивувалися, коли довідалися, що їм знадобляться коні. Канна поки що не збиралася нічого їм розповідати.

- Канно, може, розкажеш, куди ми їдемо? - під'їхав до неї Джефрі.

- За місто! До старих руїн! – відповіла жінка, взявши віжки до рук.

- Ну добре! До руїн, то до руїн! – кивнув Джефрі. - Тільки дивись, без фокусів! Ми теж володіємо магією!

– Коли ми дістанемося туди, я розповім вам усе, що вас цікавить! І повірте, від мене не треба чекати жодної загрози. – холодно відповіла Канна, потягнувши направивши коня на дорогу.

Вулиці Віджио були вже багатолюдні, їм довелося їхати повільно. Коли місто опинилося позаду, вони пришвидшились, щоби надовго не затримуватися на відкритій місцевості.

  Між містом і тими руїнами, про які говорила Канна, відстань була приблизно півтори милі. Дорогою більше не траплялося будинків, один лише степ. Що ближче вони під'їжджали, то сильнішим ставав запах океану та хвої. Троє графів подивилися на всі боки. За все своє життя вони жодного разу тут не були і навіть не знали, що це за руїни.

Дорогою їм зустрічалися залишки кам'яних стін, знищених чи часом, чи людьми. Деякі каміння вже були вкриті мохом. У траві пробігла ящірка, з найближчої до них сосни злетіла ворона. Цей пустий клаптик землі, що здавався на перший погляд, був сповнений життя. Зстрибнувши на землю, Канна порадила іншим поспішити та йти за нею. Вони пройшли ще кілька метрів, і, коли піднялися на пагорб, їхньому погляду відкрився океан.

Вдихнувши запах солоної води, Канна посміхнулася. Напруга трохи відступила. Розправивши плечі, жінка подивилася в далечінь. Її широко розплющені очі, здавалося, хотіли побачити те, що було там, за обрієм. Теплий осінній вітерець пройшовся по чорних кучерям, переплітаючи їх між собою. Схаменувшись, Катана повернулася до чоловіків.

- Перш ніж йти далі, я маю вам розповісти дещо! – посмішка на губах трохи зблідла. - Прив'яжіть коней!

Сівши на траву, Канна зірвала синю маленьку квітку та стала крутити її в руках. Їй знадобилося чекати поки ті виконають її прохання. Катані хотілося поспішити, але вона розуміла, що розмова буде важкою.

Коли вони усілися на траву навпроти неї, жінка важко зітхнула.

– Ця територія – від руїн кам'яної стіни, сосновий ліс та до океану називається «Резенфорд». Тобто притулок магів. Знаєте, сама ця назва багато про що говорить! Але я вас привела сюди не для того, щоб навчати історії! Тут колись були ельфійські храми, через, що це місце вібрало багато енергії. – Канна на кілька хвилин замовкла. - З моменту краху світлих ельфів ця земля залишалася покинутою і всіма забутою! Це його минуле… Я ж знаю майбутнє цього місця. Через декілька років тут буде стояти школа для чарівників!

– Чарівна школа? – майже хором вигукнули Хейл, Еміль та Джефрі. - Але яким чином? І звідки ти все це знаєш?

– Знаю! Тому що я навчалася у ній!

Хейл смикнувся, ніби йому дали ляпас.

– Як це «навчалася в ній»? Ти ж сказала, що її тільки збудують!

- Вибачте! Я вам не сказала. Я не належу до сімнадцятого століття, а з двадцятого. Невдалий експеримент….

Тепер здригнулися не лише Хейл, а й Еміль із Джефрі.

– Тепер ми вимагаємо, щоби ти розповіла нам все! Інакше ми тут жодної хвилини не залишимося! – Джефрі напружився стиснувши долоні у кулаки.

- Тобто ти подорожувала у часі? Ти з Тріщини? - Еміль здається перелякався більше за інших.

- І так і ні! - знизала плечима Канна, залишаючись сидіти на траві. Здавалося, її анітрохи не стурбували настрої нових знайомих. - Я потрапила сюди задовго до того, як з'явилася Тріщина.

Чоловіки вимагали продовження. Канна, опустивши голову, почала перебирати складки сукні, під якою були шкіряні штани. Їй не хотілося нічого розповідати. Бо не вона має тут бути, а її далека пращурка.

– Колись я жила у цих краях тільки у двадцятому столітті. Моя мати підкинула мене ще немовлям на поріг чарівної школи. Мене виховала директорка, яка пізніше прийняла мене на навчання. Про моє походження ніхто не знав. Щойно закінчивши чарівну школу, я вирушила на пошуки матері... Тоді я і дізналася про родове прокляття. Виявилось, я зовсім не безрідна. В мене були дві молодші сестри.

 Якийсь час ми жили спокійно, але одного разу вночі на наш будинок напали Мисливці за магією. Вони вбили наших батьків, ми з сестрами намагалися втекти, але з нас трьох це вдалося тільки мені. – по щоці Канни ковзнула сльоза. - Я тоді ненавиділа весь світ! Потім усе якось змінилося, я зустріла чоловіка, котрий мене полюбив. Але повінчатися ми не встигли, його вбили! А перед цим я дізналася, що вагітна! Мою донечку, мою... спіткала така ж доля, як і мене! Вона теж росла без батьків, – Катана не розуміла для чого вона розповідала про прокляття. Наче намагалася викликати у них жалість. Щоб хоча б хтось їй повірив та пожалів. – Тому я вирішила вирушити у минуле та вмовити пращурку не накладати прокляття. Але мене занесло на сто років після того…

Ще на середині розповіді чоловіки знову сіли на траву.

– Отже, прокляття тобі не вдалося зняти? – перепитав Еміль.