Леді Вольфрам (1)

Розділ 60. Морська вовчиця

Сонце ще не встигло повністю опуститися за обрій. На міській площі зібрався натовп людей. З усіх боків чулися крики, прокляття. Відчай заполонив кожен камінець міської площі.

– Дивіться всі! Кожного, хто піде проти короля, чекатиме така доля! – сказав одягнений у залізні обладунки чоловік із тих воїнів, що привела Леліла.

Щойно повіяв вітер, над площею промайнула хвиля смороду від насаджених на списи голів заколотників.

- Над вами принцеса Леліла змилувалася! Можете повертатися до своєї роботи! – голосно проголосив воїн.

Приголомшеним і пригніченим побаченим людям нічого не залишалося, як розійтися по хатах. Весь цей час темноволоса жінка стояла в натовпі й уважно слухала промови, що лунали на площі. Як тільки натовп рушив, вона проштовхнувшись крізь нього, поспішила геть.

Жінка була вже не молода, про це говорили зморшки біля її очей. Але все ж таки вона була дуже красива - зі своїми темними кучерями, які вдало обрамляли засмагле обличчя. Єдине, що спотворювало її зовнішність, – шрам на щоці.

Вона швидкими кроками пройшла до краю площі, де не було людей, і, пірнувши до підворіття, зникла там. Ще трохи поблукала вуличками Віджио і, побачивши над дверима вивіску: «Таверна Ізміри», вдоволено посміхнулась. Можливо нормальній людині стало б зле від їжі та випивки. Але вона не була нормальною. Після стількох років разом з ельфейс-орками Катана Вольфрам могла їсти навіть після страти.

Зайшовши в обкурене приміщення, жінка прикрила ніс долонею. Вона неодмінно вирушила б у більш пристойний заклад, якби взяла з собою більше грошей. А поки їх не було, вона перекусити тут. Подумавши, що запах не кращій, ніж на піратському кораблі, вона підійшла до подавальниці, щоб замовити собі їжу.

Жінка невдоволено пробігла поглядом по таверні, помітивши, що місце залишилося лише за одним столиком. За ним сиділо троє чоловіків, один з яких був трохи молодший за неї. Їй нічого не залишалося, як забрати подану їй їжу та піти за столик.

Коли вона підійшла, розмова припинилася. Біля них вона не побачила жодної їжі, лише кухолі зі спиртним. Всі троє були п'яні в устілку і, мабуть, не збиралися зупинятися.

- Не можу повірити, що вони туди полізли! Вирішили, що найрозумніші?! А ні… тепер їхні голови на списах висять! – чоловік зі засмальцьованим темним волоссям з шумом поставив кухоль на стіл.

- Мовчи, Хейле! Раптом хтось почує. – прогарчав на нього інший – чорноокий шатен зі скуйовдженим волосссям. З цих трьох він був наймолодшим.

- А ти мені рота не затикай, Еміль! - огризнувся Хейл і осушив до дна кухоль з пивом. – Малий, щоб мене вчити!

- Помовчіть ви обоє! Не бачите, біля нас жінка сидить! Посоромилися б! – спробував утихомирити їх третій – широкоплечий блондин. Він по зовнішньому вигляду не дуже відрізнявся від товаришів по чарці.

– Привіт, гарна незнайомка! Ти не соромся, кажи, якщо ми тобі заважаємо! – розсміявся Хейл.

Катана тільки роздратовано скривилася, продовживши їсти. Ельфейс-орки на її кораблі виглядали більш доглянутими. А ці наче тільки, що з печери вилізли.

– Вже бачили ті голови? – згодом знову почав розмову Хейл. – Я ось що думаю, якби вони хотіли зробити по розуму, не попереджали б уряд про це! А то: «Підемо до Мерліна, скинемо з трону Морла!»

- Хейле, заткнися! - зашипив на нього блондин. – Ви нас вибачте! Мій друг сильно п'яний, несе всяку нісенітницю! Він забув манери. Мене звуть Джефрі Ворвуч. – чоловік посміхнувся кутиками губ. – Колись я був графом.

У Катани раптово перехопило подих. Відклавши виделку вона перепитала.

- Як ви сказали?.

- Джефрі Воручи!

– Мене звуть… – жінка замовкла. - Кличте просто Канною. А цього… – скривившись, вона вказала на п'яного чоловіка, що умощував голову на складених на столі руках.

- Хейл Флурмстей! Ви вибачте його! Він колись майже не пив! Просто тут така справа…  У нас свято! Нас король звільнив з в’язниці.

Той, що представився Джефрі Ворвучем не дуже слідкував за тим, що він каже. Бо звістка, що вони були у в’язниці могла налякати жінку. Але не Катану. Вона вже знала хто третій.

- Моє сіятельство Еміль Локстерн! – позіхнув темноокий шатен зі скуйовдженим волоссям, підпираючи голову. Його цікавило більше те, що у його кухолі закінчується вино. – Ви, напевно, не часто зустрічаєте таких поважних людей. Якщо хочете, можете нас пригостити.

Катана проігнорувала його слова, закотивши очі.

- Чого ви взагалі тут сидите? Не повинні ви бути у своїх маєтках?

- Бо в нас їх вже немає! Ми графи тільки на словах. Титулу нас позбавили, землі та гроші відібрали! – відповів Джефрі.

- А з вами, бува, ніякої жінки не було? – поцікавилася Канна.

– Окрім Вас, до нас ніхто не підходить! А якщо дивитися ширше, то останній раз у нас була жінка багато років тому! – сказав Джефрі та підняв кухоль, щоб ще налили.

– І які ваші подальші дії? - обережно поцікавилася вона. - Ви ж чарівники? У вас, мабуть, є якісь плани щодо цього? Хейл щось казав про Мерліна!

- Звідки ти здогадалася, що ми чарівники? Хоча це вже не важливо… - Джефрі подякував подавальниці, яка налила йому ще вина.  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше