Розділ 55

Політ зайняв удвічі менше часу, ніж якби вони їхали на конях. Потік вітру підхопив їх і доніс до скелі Долунай. Рада, яка вже керувала килимом, з легкістю посадила його на землю, щоб усі з нього злізли.

- Зачекайте на мене тут! - попросила дівчина, а сама пішла до того місця, де вони зустрічалися з Долунай.

Обійшовши валуни, Рада підійшла майже до краю і подивилася вниз. Їй вистачило одного погляду, щоб у неї закружляла голова. Відійшовши на кілька кроків від урвища, дівчина покликала духа.

– Долунай! Нам потрібна твоя допомога!

Декілька хвилин нічого не відбувалося, але Рада продовжувала чекати. Минуло ще десять хвилин, і море раптом спінилося, бризки долетіли до вершини скелі та срібним дощем обсипалися на траву. З цих бризок з'явилася Долунай. Вона була вся у білому. Красуня зі світу духів зробила крок назустріч.

- Що трапилося? Де голова Ваїля? - округлилися її очі, коли вона пройшлася поглядом по Раді.

- Вона в султана Омара! Шахріє не вдалося змусити його випити! Тепер вона і принц Рошан у в'язниці! Лише ти можеш їм допомогти! Я підслухала, що сьогодні вночі принца вб'ють, а завтра вранці Шахрія вийде заміж за Аббаса, і він повезе її звідси!

– Не бути цьому! - вигукнула Долунай, і її світле обличчя спотворила гримаса злості.

– То допоможи нам! Султан має намір нас вбити!

— Що ти хочеш від мене? Я не можу покинути скелю!

– Ти ж знаєш, що треба робити! Як можна змусити султана випити з кубка? – борючись із розпачом, глянула на неї Рада.

– Не ти мала це зробити, а Шахрія! – на обличчі Долунай завмерла холодна рішучість. - Отже, ти готова особисто вбити султана?

– Якщо немає іншого виходу, то так!

- Гаразд, я допоможу вам! Бачиш те джерело? Набери з нього води! - сказавши це, Долунай простягла їй флакон.

Дівчина слухняно пішла до джерела. Біля нього земля була ніби випалена. Акуратно набравши води, вона закрила флакон кришкою та повернулася до Долунай.

– Кубок стоїть у шафі, у покоях султана! Додай воду, яку ти щойно набрала в кубок із отруєним вином, і дивись, що з ним буде! Кубок залишиш на столі біля фруктів! Він перетвориться на кришталевий графин з араком.

Рада слухала мовчки, тримаючи тремтячими пальцями флакон з отрутою. Вона не хотіла, щоб її запам’ятали вбивцею. Але це було поки єдине, що змушувало її замислитися. Вона вже не раз вбивала і вважала, що погані люди заслуговують смерті.

- Ти все робиш правильно! Але мені треба запитати. Ти справді готова вбити щоб допомогти Шахрії з Рошаном? – Долунай нахилила голову, проникливо подивившись в очі дівчині.

Рада кілька хвилин стояла мовчки роздумуючи над відповіддю. Коли вона відкрила рот у її голосі не було ні сумнівів, ні докорів сумління.

– Так! Я готова це зробити! І не тільки для Шахрії, а й для людей, яких замучив султан!

Долунай підтиснула губи, відвівши від неї погляд.

– Це наслідок помилки, яку зробив мій батько. Цю воду люди називають мертвими сльозами, бо якщо вона потрапить на рослини, вони зів’януть. У повню вони набувають чарівних властивостей. Тільки від твого бажання ця вода всередині сховає від усіх справжню сутність кубка! Але запам'ятай – за любов інших ти заплатиш своєю своїм щастям, розібивши серце того, хто тебе покохає.

- Я не розумію тебе, Долунай! – розгублено закліпала Рада. – Поясни!

- І не зрозумієш! Для всього потрібен час. А тепер повертайся до своїх друзів, вони на тебе вже зачекалися! Зачекайте, поки сонце не почне хилитися до заходу, а потім вирушайте до палацу. Виконай те, що пообіцяла.

Більше не сказавши жодного слова, Долунай зникла. Постоявши з хвилину, Рада вирішила повернутися до інших. Їй не терпілося розповісти.

* * *

Підклавши під голову руки, Рада довго дивилася на небо. Сонце навіть не збиралося сідати. Чарівники вже декілька разів обговорили план та встигли занудьгувати.

Вітер ніс хмари по блакитному небу, змушуючи їх набувати надзвичайних форм. Сидячи на траві, Альбрехт закинув голову, розглядаючи ці хмарні картинки. Це була єдина розвага, поки вони чекали. Іноді він просив Раду звернути увагу на ту чи іншу хмару.

- Дивись, ось те схоже на ведмедя! – вказав він на одне скупчення хмар.

- Ні, воно нагадує слона! – заперечила Рада, коли вітер зігнав частину цієї хмари.

- Мені взагалі здається, що тут не одна тварина! Глянь, та витягнута хмара схожа на птаха, а хмара трохи вище нагадує голову собаки.

Розглядаючи хмари, на які вказав Альбрехт, дівчина несподівано засміялася.

– То це ж фонтан у моєму особняку! Дивись, Альбрехт, ведмідь та слон! На тому виступі фенікс, а на вершині вовк! Вовк – це символ Вольфраму! Він зображений на гербі моєї родини.

Альбрехт на кілька хвилин замислився, уявляючи собі фонтан.

- Ти сумуєш за домом? – тихо спитав він.

– Не знаю. – зітхнула дівчина. – Звісно, я хочу повернутися! Але вже не знаю, кому я там потрібна. Тітка не пробачить за те, що я втекла, частина друзів від мене відвернулися, коли мене вигнали зі школи… Думаю, від мене тут буде більше користі, ніж там!