Леді Вольфрам (1)

Розділ 45

Альбрехт усміхнувся, прикривши очі рукою. Сонячні промені, що пробивалися крізь вікно, падали йому на обличчя. Сьогодні він прокинувся пізніше звичного. На годиннику було не менше дев'ятої ранку.

«Цікаво чому мене не розбудили? Адже сьогодні день відправлення», - як тільки він про це подумав, у двері постукали та почувся голос.

- Ваша ясновельможносте, Ви вже прокинулися? Мене попросили повідомити, що готовий сніданок.

- Я скоро підійду! – через те, що він постійно зачиняв двері на ключ, йому доводилося щоразу кричати чи йти відчиняти. Хлопець терпіти не міг, коли в його особистий простір уривається хтось сторонній. Зі слуг лише кілька людей мали доступ до його кімнати, і то тільки для того, щоб прибрати там.

  Проспав він не більше восьми годин, хоч і прокинувся пізно. Вчора вони до півночі обговорювали майбутню поїздку з бароном і баронесою Фокс. Рада тоді дуже засмутилася, що серед них вона єдина не титулована. Альбрехт тільки розсміявся, пожартувавши, що він може їй віддати свій титул.

Швидко привівши себе до ладу, хлопець вибіг із кімнати. Йому не терпілося покинути зарганський замок і вирушити у світ повний пригод. Хоча Бруно казав, що поїздка досить нудна – вони мали їхати через пустелю… Але для людини, яка великі піски бачив тільки на картинці в підручнику, це здавалося чимось неймовірним.

Він вважав, що йому пощастило вирушити в поїздку разом із Ніобою та Бруно. Вони вже були немолоді, мали великий досвід у дипломатії, побачили багато країн. Альбрехт захоплювався тим вогнем, що горів у їхніх очах. Здавалося, що у їхньому віці хочеться десь осісти, а не мотатися у закордонних поїздках, але вони були іншими.

Коли він прийшов до їдальні, всі зібралися за столом. Привітавшись, він зайняв своє місце поряд із братом.

- Як настрій? Готовий до подорожі? – весело глянув на нього темноволосий чоловік з уже помітною сивиною у волоссі, що сидів навпроти нього.

– Так! Коли вирушаємо? – очі Альбрехта горіли від передчуття.

– Скоро! Зараз поснідаємо і за годину поїдемо! – сказав Бруно.

– Скільки триватиме подорож? - поцікавилася Рада, відклавши вилку.

- Точно сказати не можу, потрібен час, щоб дістатися туди, а потім назад. Якби був телепорт, вийшло швидше. А так, тижня два-три, не менше! – знову відповів Бруно.

- Я, мабуть, піду переодягнуся в інший одяг! - вставши, вклонилася Рада.

– Ми на тебе чекатимемо за годину в холі! – гукнула її Ніоба.

- Добре! – Рада обвівши кімнату поглядом, вийшла.

Прийшовши до спальні, дівчина замкнула двері і притулилася потилицею до стіни поряд. Останнім часом вона не могла зрозуміти саму себе. З одного боку, їй хотілося помандрувати, але водночас не хотілося тягнутися спекотною пустелею. Тяжко зітхнувши, Рада подивилася на свій рюкзак.

У рідному часі дівчина навряд чи наважилася б на таке. Все, що вона називала там пригодами було дитячою грою у порівняні.

Одну частину шляху їй дозволили проїхати в штанях і куртці, але потім знову потрібно одягати сукню. На щастя, у Філанті завжди тепло, так що ніякого корсету та кріноліну. У перші дні в замку дівчина сама намагалася одягати щось подібне, але, намучившись, стала замовлти імітацію.

Одягнувшись, дівчина подивилася на себе у дзеркало. Вона вже забула, коли ходила у штанах вдень. В основному вона одягала їх на нічні або вечірні тренування з Альбрехтом. Шкіряні ботфорти справили на неї незабутнє враження. Вони були чимось схожі на її чоботи, які вона купувала у Віджио у ХХ столітті. З волоссям проблем не було, воно було слухняним і лежало легкими хвилями. Кудрі вона б замучилась розчісувати.

Час, що залишився, пролетів швидко. Забравши рюкзак, Рада повісила його на плече і, зачинивши кімнату, пішла до холу. На той час підійшли й інші. У стайні на них чекали вже споряджені в дорогу коні. Попрощавшись, Рада, Альбрехт, Ніоба та Бруно поскакали геть із замкового двору.

* * *

Альбрехт дивився на всі боки. Вітер, що несподівано налетів, тріпав йому волосся, вибиваючи його з хвоста. Хлопець трохи нервував. Він не знав, що чекає на нього там, у Філанті. Як відреагує султан до їх візиту? Та й що являє собою пустеля Катавара? У підручнику говорилося, що вона за розміром чи не найбільша на планеті.

Рада ж просто їхала, милуючись краєвидами. Цю і наступні дві ночі вони переночують на заїжджих дворах. А ось далі майже до самої пустелі ніяких міст немає. Їх одразу попередили, що, можливо, доведеться спати на землі. Але поки погода вночі була чудова.

Перші декілька годин поїздки пройшли спокійно. На їхньому шляху майже ніхто не траплявся, дорога була порожньою. Їхали вони цілий день, до вечора. Першим містом, де вони зупинилися, став Ансон. Місто було невелике, вулиць у ньому було не так багато. Майже такий самий за розміром, як і Рамплур.

На заїжджому дворі мандрівники зняли дві кімнати, щоб не витрачати гроші даремно. В одній жили Ніоба та Рада, а в іншій – Альбрехт та Бруно. Кімнати тут були більшими, ніж там, де раніше зупинялася Рада. Пюки не було, та й обслуговування краще.

Сидячи на ліжку, дівчина розплела косу, збираючись лягати спати. Завтра рано-вранці вони мали знову вирушити в дорогу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше