Розділ 17. Первородні

Хлопець провів у сідлі весь наступний день. Нарешті він побачив річку, де можна було напоїти Бадді.

Зістрибнувши на землю, Альбрехт озирнувся на всі боки. Навколо не було жодної душі. Він вирішив зробити тут привал. Обійшовши невелику галявину, хлопець зібрав сухі гілки, щоб розпалити багаття. Йому пощастило, що дощу вже давно не було. Починало сутеніти.

Повечерявши спійманою нещодавно качкою, хлопець відпив із бурдюка води. День видався без пригод. Особливо він переживав за свій імперський акцент. Незважаючи на те, що Рамплур знаходився недалеко від кордону, роенська мова майже не зустрічалася. Те, що Альбрехт володів нею, була заслуга матері.

 Присівши під деревом, Альбрехт обхопив голову руками. Усього за кілька днів його життя кардинально змінилося. Він втратив усе, що мав. Хотів забути нерозділене кохання і одружитися, але головорізи прийшли й зруйнували всі його мрії.

Ада була прекрасною дівчиною, але він її так і не покохав. Його серце давно вже було спустошене. Раніше в ньому жила Клара, але вона, напевно вже одружилася і стала графинею.

«Добре хоча б тебе там не було» - кожен раз коли він згадував старих судів, приятелів усередині все скручувалося в тугий вузол. Альбрехт люто ненавидів тих людей в червоних накидках. Карателів. Ненавидів магів, бо ті були причетні до смерті його сім’ї.

Альбрехту хотілося кожного вечора заснути і більше не прокидатися. Єдиний, хто зараз був з ним поруч, це Бадді. Але кінь не вмів говорити, і гітари тут теж не було. Хлопець вирішив тепер назавжди покінчити з музикою. Та романтична частина душі назавжди зникла у полум’ї, що охопив Рамплур.

Раптом від річки почувся чийсь голос. Альбрехту здалося, що хтось кричав. Хлопець кинув зляканий погляд на багаття. Кривавих вершників вже не треба було боятися, але все одно розслабитися не міг.

 Ховаючись за деревами, Альбрехт пішов до річки. По набираючій швидкість течії він зрозумів, що десь поряд знаходиться водоспад.  

Вибігши на берег, Альбрехт помітив що у воді щось пливе. Придивившись, він побачив дівчину. Вона лежала на спині і, мабуть, тому ще не захлинулась.

- Дідько! – зірвалося з його губ.

Він встиг ретельно все обміркувати і почав швидко знімати з себе плащ та черевики. На річці були пороги. Альбрехт кинувся на допомогу. Спочатку він не відчув наскільки холодна була вода. Ноги та руки налилися свинцем від постійної боротьби з течією.

"Навіщо мене сюди понесло?" - промайнуло в голові, коли він мало не пірнув з головою. Хапаючись за каміння, Альбрехт щосили поплив до дівчини.

Альбрехт з великим зусиллям доплив до неї і схопив за талію. Сил плисти назад у нього вже не лишилося. Тіло юнака обм’якло, і їх почало зносити на середину ріки.

Але раптом сталося диво. Зібравшись із силами, Альбрехт зміг подолати течію та вибратися на берег. Виснажений, він звалився на траву. Усі м'язи боліли, ніби по ним били молотком. Охнувши від болю, що пронизало коліно, Альбрехт розплющив очі і побачив дивовижної краси темноволосу дівчину з довгим волоссям. На якусь мить у нього навіть перехопило дихання. Як же ця бідолашна опинилася у воді?!

Минуло декілька секунд, а дівчина все ще не прийшла до тями. Стукнувши себе по чолу, Альбрехт перевернув її на живіт, щоб вода змогла вийти з легенів. Він якось бачив, як це робила мати. Хлопець боявся, що дівчина помре. Невже він ризикував своїм життям марно? Води в легенях вже не було, але дівчина все одно не приходила до тями.

- Цього мені тільки не вистачало! - застогнав він. - Ну, звідки ти на мене впала?

Перевернувши її на спину, Альбрехт почав розв'язувати шнурівку на її грудях. Хлопець нахилився – дівчина не дихала. Альбрехт, зітхнувши, почав робити їй штучне дихання. Ішов час, але незнайомка не приходила до тями. Альбрехт уже зневірився її оживити.

- Не вмирай! Що я робитиму з тобою? - замружився хлопець, благаючи богів йому допомогти..

Альбрехт не міг дивитись, як дівчина вмирає на його руках, а він не може нічим допомогти. Зібравшись із духом, Ал ще кілька разів натиснув на груди, а потім нахилився, щоби вдихнути повітря. І тут дівчина розплющила очі. Вони виявилися дивного блакитного кольору. Побачивши над собою незнайоме обличчя, вона скрикнула і вліпила хлопцю ляпас.

- Ти що, очманів?! Тобі хто дозволяв до мене торкатися?! - дівчина відкашлялася і тільки потім помітила, що на корсеті розв'язана шнурівка. – Ах ти… - захлинулася від обурення вона.

Альбрехт на мить втратив дар мови – він не очікував такої реакції. Але був радий, що вона жива. Хлопець подав їй руку, щоб допомогти підвестися, проте дівчина відштовхнула її.

– Розбійник! – погляд дівчини метався берегом. – Куди ти подів мою книгу? - нарешті, вона помітила свою сумку недалеко.

Дівчина піднялася на ноги і пошкутильгала до сумки. Зі вмісту там залишилася тільки чарівна книга «Ала ін Рал». Гроші та їжа потонули у річці. Дівчина накинулася з докорами на хлопця, який міг тільки відкривати та закривати рота. Після порятунку життя не таке сподіваєшся почути.

– Бандит! Ти вкрав мої гроші! – дівчина скривила губи від чого образ дивної красуні відразу зник.

– Хоча б дякую сказала, що я тебе врятував! – Альбрехт нарешті відмер.