Розділ 15. Альбрехт

Дні повзли зі швидкістю равлика. Альбрехт не знаходив собі місця. Він намагався завантажити себе роботою, щоб відволіктися від поганих думок, але вечорами йому знову не було чого робити. Ярмарок закінчився, і Клара поїхала з батьками з Рамплура.

Взявши гітару, Альбрехт подався до озера. Він хотів навести лад у своїх думках.

Сівши на камінь, хлопець поставив гітару на коліно і, глянувши на небо, почав перебирати по струнах. З гітари полилася сумна мелодія. Альбрехт зітхнув… Так не могло продовжуватися.

Тим часом підтвердилася звістка, що буде війна. Піти воювати? Але Альбрехт був не пристосований до війни. Він не любив насильства, не любив той світ, у якому жив.

Його душа рвалася кудись далеко, вона долала час та простір. Вдаривши по струнах ще раз, Альбрехт тихо, щоб ніхто не почув, заспівав.

Я більше так не можу

І сили вже немає.

Розірваний світанок,

Знов втрачена любов.

І серце рве у грудях.

Була ти…

Тепер я, як в лещатах…

Альбрехт гнівно глянув на свої руки, а потім на ліс удалині. Пісня не йшла. Але коли гнів зник, він продовжив співати:

Так боляче й солодко.

І сил уже немає.

Розгадана загадка.

Закреслений весь світ…

Закінчивши перебирати струни, Альбрехт поклав гітару поряд із собою на траву. Тільки зараз він помітив, що за два метри від нього стоїть темноволоса дівчина. На її плечі була накинута квітчаста шаль – увечері похолодало.

Зрозумівши, що її помітили, вона підійшла до Альбрехта і сіла поряд.

- Привіт, Альбрехте! Я не заважатиму?

- Привіт, Ада! Ні, зостань ту так двуго, як хцеш, я уж іде[1]! – сказав Альбрехт, взявши до рук гітару.

- Я хтяла з тобою порозмовляти! - сказала дівчина, піднявши на нього свої сірі очі.

Альбрехт знову поклав на траву гітару. Ада була весела, життєрадісна дівчина. Вона любила вечірки з подругами, але була і гарною господаркою, це знали всі. Вони проговорили цілу годину. Альбрехт не помітив, як на небі з'явилися перші зірки. Подивившись на них, хлопець зітхнув. Він не міг дозволити собі перетворитися на ганчірку.

 - Ал, мені пора. - мовила дівчина, вставши на ноги.

Альбрехт з цікавістю подивився на неї. Дівчина була на виданні, у неї був великий посаг. Але не це привабило юнака. Йому вперше за ці дні знову захотілося жити. Від друзів Альбрехт чув, що вона була таємно закохана у нього. Це тішило його.

- Ада! - підійшов він до неї так, що вони зустрілися поглядами. - Виходь за мене заміж!

Дівчина, почувши його слова, зніяковіло опустила очі.

- Жартуєш зе мнє? – почувся її тихий голосок.

- Ні, я говорю серйозно! Ти дуже гарна, а мені уж час одружуватися!

Ада так і залишилася стояти з опущеними віями. Щоки розчервонілися. Шаль спала з одного плеча і ось-ось мала впасти на землю. Ада цього навіть не помітила. Як тільки Альбрехт хотів поправити її шаль, дівчина відсахнулася і кинулася до міста.

- Ти подумай! - крикнув їй услід Альбрехт.

- Добре! - озирнувшись, крикнула Ада і розсміялася.

У Альбрехта від цієї зустрічі піднявся настрій. Нарешті він забуде Клару, матиме свою сім'ю, дітей! Альбрехт вирішив повернутись додому. Тепер йому було про що подумати.

У країні настав неспокійний час. Але відкриті бойові дії поки що не велися. Цього варто було чекати.

Імперія Каталі за жодних умов не приймала магію, особливо світлу.  Її швидко відтіснила чорна, і щоб користуватися чарами, доводилося отримувати дозвіл. Білих магів всі ненавиділи та знищували цілими сім'ями. Так і повелося, що магія – це погано. Нікому не хотілося, щоб за ним приїхав каральний загін.

У суботу Альбрехта розбудив безперервний стукіт у двері. Мірта Шліман кілька хвилин тому пішла на базар за покупками, і Альбрехту довелося похапцем одягатися і бігти до вхідних дверей.

На ґанку він побачив Кірта з похідною сумкою. Він пропустив друга до будинку.

- Альбрехт, я прийшов попрощатися! Іде на во́йну! Треба ж комусь приструнити цих тварюк роенців.

Альбрехт засмучено глянув на нього.

– А як же Поліна?

– З нею було важче… Вона влаштувала скандал! Але потім відпустила, – сказав хлопець другові.

- Хай щастить! – побажав Альбрехт.

– І тобі, Ал! Чув, ти посватався до Ади! Схвалюю! Шкода, на твоєму весіллі не погуляю! Але мам надеє побачити ваше децко. – Кірт весело розсміявся, побачивши, як змінилося обличчя друга. – Не барись там!

- Во́йна ж не буде тривати так двуго?! – зашарівся Альбрехт. Він не міг уявити себе у ролі батька.

– Зобачми! Ти наглядай за моєю Поліною! Залишаю то́бі найдорожче! - сказав Кірт і підійшов, щоб обійняти друга.