Леді Вольфрам (1)

Розділ 11. Альбрехт

Стояв чудовий літній вечір. Хмари розступилися, відкриваючи килим із тисячі блискучих ліхтариків – зірок. Ніч обіцяла бути спокійною та ясною. Місяць купався в озері, розливаючи своє світло всюди.

У невеликому містечку Рамплур, що знаходився неподалік кордону імперії Каталі, було тихо і спокійно, як ніколи. Лише зрідка в чиїхось дворах підвивали собаки. Тихо було тому, що вся міська молодь пішла гуляти до лісу до озера, щоб вдихнути востаннє свободи та погуляти вдосталь.

Справа була в тому, що один міський хлопець на ім'я Кірт одружувався. Його нареченою стала сіроока красуня Пауліна. З цієї щасливої ​​нагоди був влаштований парубоцький та дівич-вечір де гуляли друзі Кірта і подруги Поліни.

Прощання з вільним життям було надзвичайно галасливе. Ліс гудів від музики та криків. На великій лісовій галявині горіло багаття. У нього іноді підкладали хмиз, щоб він не згасав. Коли всі пішли танцювати, біля вогню залишився лише один хлопець із довгим, зав'язаним у хвіст, темним волоссям. Ворушачи сухою палицею обгорілі гілки, він задумливо дивився кудись у далечінь.

 Біля нього на землі лежала гітара. Хлопець непогано на ній грав, тому завжди був бажаним гостем на святах, а коли всі дізналися, що він ще вміє співати, почали просити про це.

Сам хлопець не дуже любив показувати комусь свій незвичайний співочий талант, бо вважав, що це чоловіче заняття.

Незважаючи на веселу атмосферу, він був надзвичайно мовчазний. Справа була не в боязні, просто цей зеленоокий хлопець дуже любив самотність, коли можна було усамітнитися і муркотіти якусь пісеньку під гітару. Однак він і не відмовлявся, коли друзі кликали його до себе.

Звали його Альбрехт. Він був сином травниці Мірти Шліман. У містечку всі його дуже любили за доброту та чуйність, що було не властиво більшості жителів цього міста.

Природа щедро нагородила його зовнішністю, і у свої вісімнадцять він був справжнім красенем. Майже всі дівчата містечка зітхали по ньому, а він не звертав на них жодної уваги. Його темно-зелені очі дивилися тільки на біляву красуню Клару, і серце належало лише цій юній баронесі. Вони належали до різних соціальних верств, і це становило значну проблему.

Альбрехт з усмішкою подивився туди, звідки долинали голоси. Друзі вдосталь веселилися. Вони влаштовували конкурси, грали у карти на бажання. Незабаром усі знову повернулися до вогнища та продовжили свої розваги.

Горілка та пиво лилися річкою, розмови та музика заглушали всі звуки. Захмелівши, друзі Кірта співали біля багаття пісні та розповідали вульгарні анекдоти. Їхня радість не затьмарювала навіть звістка про можливу війну з королівством Роен.

- Альбрехт, че́го нудиш? Пішли з нами грач в карти![1] – підійшов до хлопця один із друзів.

- Ні. Я не бенде грач на бажання! – похитав головою Альбрехт.

– Слабо? Боїшся, що програєш? – засміявся хлопець.

– Я? Боюся?! - схопився з місця Альбрехт, слова приятеля зачепили його за живе.

Ал підсів до невеликої компанії друзів Кірта. Усі прийняли його радісними криками. Альбрехт не мав такого досвіду гри в карти, як його приятелі, тож особливо уважно дивився у свої карти, намагаючись нічого не пропустити. П'яні люди сповнені підступності. Він єдиний з усіх залишався тверезим, і йому було легше думати. У результаті він і виграв.

Невдовзі половина компанії побігла слідом за тим, хто програв, щоб теж повеселитися. Для того, хто програв, придумали бажання.

Альбрехт залишився сидіти в оточенні чотирьох людей. Один із них курив цигарку, другий щось розповідав, а інші вже спали.

В цей же час біля озера проходив дівич-вечір Поліни. Він був набагато спокійнішим, ніж вечір Кірта. Дівчата співали пісні, водили хороводи та розповідали одна одній різні історії. Дівочий сміх розливався над озером. Існувало повір'я, що якщо дівчина перед своїм весіллям викупається в цьому озері за молодого місяця, то вона буде щаслива у шлюбі.

- Ой, Полін, поглянь! А це не твоуй благовірний там побіг? - вигукнула дівчина в синьому платті з накидкою.

– Дивись, дивись, там та інші! На свинях, мабуть, побігли єздічь! Бідолашна тітка Шура! - розсміялася інша дівчина.

В цей же час від ферми тітки Шури долинув поросячий вереск і крики. Дівчата залилися сміхом.

– Жаль, що тут немає нашого Альбрехта з його гітарою! От, Кірт, зараза, переманив його на свій бік! - посміхнулася Пауліна, поставивши руки в боки. - Зараз би послухали його!

– Якщо він ще може розмовляти! - розсміялася її подруга. - Кірт, напевно, напоїв його цією гидотою!

- Ви як думаєте, кого він вибере собі в наречені? - поцікавилася рудоволоса дівчина з довгою косою. Щоки її залилися легким рум'янцем.

- Уж час! А то ще рік-два, і ми будемо старими дівами! - відповіла їй подруга.

- Ви ж знаєте його! Він у нас надто розбірливий! - без тіні докору сказала світловолоса подруга.

– А що ми все про Ала та про Ала? У нас що інших хлопців немає? – дівчата знову залилися сміхом, а від ферми почувся поросячий вереск.

Вранці неможливо було розрізнити де свині, а де друзі Кірта. Усі були на одне обличчя – п'яні до поросячого вереску.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше