Розділ 3

Повернувши кобилу в стайню, Рада забрала свою валізу і попрямувала з подругами у бік головних воріт. Школа знаходилася на околиці міста Віджио, і до космопорту від неї пішки було далеко. Часу сидіти в залі очікування вже не залишалося, і дівчата попрямували одразу до каси.

– Один квиток. – сказала Рада жінці за стійкою.

Забравши невеликий листочок, який дала їй, дівчина з тугою подивилася на годинник. На душі шкрябали кішки. Їхати не хотілося. Часу, щоб попрощатися, залишалося зовсім мало. Дівчата відійшли убік, щоб не заважати іншим.

- Дзвоніть, коли зможете! Куля для розмов у мене. Я обов'язково приїду за рік! - на цих словах Рада замовкла на декілкьа секунд, а потім продовжила. - Навіть не віриться, що у мене не буде випускного! Рито, - звернулася вона до білявки з синіми сапфіровими очима, - сподіваюся, ти, як і мріяла, знайдеш собі олігарха і житимеш у шикарному особняку!

Рита мрійливо посміхнулася.

- У тебе все також буде добре!

- Звісно! – повернулась Рада до Віолетти. - Віола, коли відкопаєш якусь давню цивілізацію, покличеш мене на неї подивитися!

 – Для цього потрібно ще вступити до археологічного університету! Але я буду, як Генріх Шліман, шукати і, може, колись відкопаю свою Трою! – радісно вигукнула Віола.

Обидві дівчата підійшли до Ради та обійняли її.

- Дзвони нам іноді.

Рада кивнула. На той час вже оголосили про початок посадки на космічний корабель. Обійнявши по черзі обох подруг, Рада взяла валізу і, не обертаючись, попрямувала до виходу. Попереду на неї чекало нове життя, без чарівної школи та строгих викладачів, але дівчина була не дуже рада поверненню додому, адже там її ніхто не чекав.

Коли їй було одинадцять років із дитбудинку її забрала тітка з чоловіком. Свою рідну матір Рада не знала. В інтернаті розповідали, що вона потрапила до них, коли їй не виповнилося й року. Раді було дуже прикро усвідомлювати, що її немовлям кинули у лісі.

Корабель який мав доставити її додому мав форму галеону, але без палуби та вітрил. Всередині одна навпроти одної знаходилися невеличкі каюти. Рада називала корабель летючим поїздом, бо всередині він був схожий на вагон-купе. Там було шість сидячих місць та невеличкий столик.

У корабель сіло ще кілька пасажирів, і він злетів. Майже весь час польоту Рада не виходила зі свого купе і дивилася у вікно, з якого відкривався чудовий краєвид на космос.

Як дивно: сідаєш у корабель на Аладеї і вже за чотири години приземляєшся на земній станції.

Настрій зіпсувався, коли за вікном з'явилася Земля. Через кілька днів Раді доведеться святкувати своє вісімнадцятиліття не в товаристві веселих друзів, а у неприємних родичів.

* * *

Ступивши на Землю, дівчина озирнулася. З минулого разу тут нічого не змінилося. Все та ж будівля космопорту з масивними колонами, що підпирають склепіння, той же великий годинник, який зараз відбиває шість ранку.

Вирішивши, що так рано вдома робити нічого, Рада здала валізу в камеру схову і вирушила гуляти земною станцією. Проходячи повз вітрину однієї маленької кафетерії, дівчина зупинилася. Це було її улюблене місце, якщо не брати до уваги «Резенфорд». Штовхнувши двері, Рада зайшла, помітивши, що навіть у таку ранню годину тут були відвідувачі.

Замовивши чашечку гарячої кави та булочку, дівчина сіла за крайній столик. Час невблаганно біг уперед, а їй так хотілося затриматися тут якомога довше – щоб не повертатися додому та не слухати нотації тітки. Запустивши руку в копицю темного волосся, Рада згадала, як уперше побувала тут майже шість років тому. Ці спогади наринули на неї так раптово, що на якийсь час вона немовби випала з реальності.

Тоді теж був ранок, тільки не такий ранній. Дванадцятирічна дівчинка стояла перед дерев'яними дверима з вивіскою: «Земна станція». Їй здавалося дивним, що ці двері були на звичайному вокзалі, в малолюдному коридорі.

Рада тоді здивовано і недовірливо зиркнула на ці двері, що невідомо звідки взялися. Вона чудово пам'ятала, що раніше їх тут не було. Все ще не вірячи в те, що відбувається, Рада почекала, поки тітка відчинить і пропустить її всередину. Те, що постало тоді перед поглядом здавалося неймовірним. Невже в будівлі Лозівського вокзалу може ховатися таке?

- Це портал, налаштований на місця проживання чарівників. - пояснила тоді тітка Мері. – Щоб побачити двері, потрібно знати пароль або йти за тим, хто тебе проводе. Рада, запам'ятай це, бо далі ти їздитимеш сама! Я тебе супроводжувати більше не буду.

– А через такі портали можна потрапити до будь-якого місця? Ну, наприклад, до Німеччини? – вперше за довгий час очі дівчинки спалахнули непідробним інтересом.

– Це вам мають розповісти на першій лекції! – насупилась тітка.

– Але це така звичайна річ для тих, хто живе у світі магії. Я мушу знати зараз! Не хочу, щоб з мене сміялися.

- Це дуже довго розповідати, Радо!

- Але до відправки ще півтори години!

Раді вдалося вмовити тітку розповісти їй трохи історії. Тепер їй все здається звичайним, а в ті роки її очі при одній згадці про земну станцію помітно округлялися і ставали схожими на п'ять копійок.