Леді Вольфрам (1)

Розділ 2

Рада сиділа в кабінеті директора, опустивши погляд. Дівчина мовчки слухала нотації декана та сльозливу промову матері постраждалої першокурсниці та думала, що їй робити далі. Тепер не врятує ані спорідненість із засновницею факультету, ані чергова обіцянка, що вона виправиться. Цього разу все набагато серйозніше.

Рада злилася на себе, що так безглуздо повелася на вмовляння Ксюші, дочки заступниці директора. Не подумала, повелася по дурному і тепер... змушена розплачуватися за це.

Все трапилося вчора в вечері. Стояла така сама, як і зараз, сонячна погода,  студенти насолоджувалися скороченими уроками, а вона… Її чорт поніс за місто, в одну із занедбаних печер. Ксюша прагнула у всьому наслідувати Раду. Дівчинці теж хотілося опинитися в центрі небезпечної, але дуже цікавої пригоди. Тільки у Ради, коли траплялися ці самі пригоди, проблем не виникало.

Рада досі не могла собі пробачити, що не стрималась та штовхнула її у воду. Це було звичайне озеро, вони там декілька разів купалися. До того ж Рада знала, що Ксюша добре вміла плавати.

Тоді пройшовши декілька метрів, вона почула несамовитий крик. Коли підбігла, було вже пізно. Хто міг подумати, що в тому озері живуть піраньї?! Рада за допомогою магії змогла витягнути дівчинку, але більшість її тіла вже була понівечена. Цілим залишилося тільки обличчя.

У лазареті не змогли повністю залікувати рани. Ксюшу відправили на консультацію спочатку до міської лікарні, а потім до Заргансу – столиці герцогства Фероманськ.

Рада вже майже не слухала звинувачення на свою адресу. Невдачливу шукачку пригод очікувало зовсім не світле майбутнє. Рада це добре розуміла. Їй пригадали все: зриви уроків, прогули, та найменші провини.

Звинувачення наче лезом різали по ній. Вона справді була такою поганою. Але… Вона не хотіла, щоб все так закінчилося. Тепер їй у кращому випадку загрожує відрахування, а в найгіршому – в'язниця. Можна ставити хрест на мріях стати відомою співачкою, та й взагалі це було тавро на все життя.

- Треба щось вирішувати. - зсунув брови містер Вінтроп, директор елітної школи магії "Резенфорд". - Що будемо робити? - чоловік обвів усіх присутніх поглядом.

Вчора допит був більш м’яким. Але їй не повірили, що Ксенію покусали піраньї. Бо всі знали, що вони не чіпають людей. Під вечір Раду звинуватили у тому, що це вона покалічила дівчинку своєю магією.  Всю ніч вона провела під вартою. З ранку прийшли поліцейські та розказали, що в тому озері справді з’явився невідомий допоки вид хижих риб.

- Робіть що хочете! Здоров'я моєї дочки вже не повернеш! – гнівно свердлячи поглядом Раду, промовила висока темноволоса жінка, мати Ксенії.

- А ви, пані Моулд? Що скажете? – звернувся він до декана Вольфрама. – Це ваша студентка. Що будемо робити далі?

Професорка Тара Моулд – маленька кирпата брюнетка середніх літ  подивилася на застиглу в очікуванні вироку Раду, а потім на подругу - мати постраждалої дівчинки. По її очам вона зрозуміла, на яке покарання заслуговує студентка.

– Я знаю Раду шість років. Коли вона прийшла до школи, була слухняною дівчинкою! Ця спорідненість із засновницею школи її зіпсувала. Вона вважала, що тепер їй все дозволено. – жінка відвернулася від Ради та подивилася на директора. - Це моя провина. Я, як декан, повинна була не допустити цього, - перевела погляд на мертвенно бліду Лідію та додала: - Сподіваюся, все обійдеться. Ксенія видужає…

- Вона в комі…. І може звідти не вийти, - з губ хворобливо схудлої жінки вирвалося тяжке зітхання.

- Вона обов'язково видужає! А Раду доведеться відрахувати. У школі неприпустима присутність таких студентів! Лікування буде оплачено зі спадщини міс Вольфрам.

Рада, що сиділа на дивані, тихо охнула. Ці гроші потрібні були їй, вона мріяла з'їхати від тітки та вирушити на пошуки зниклої матері.

- В мене така ж думка! – кивнув директор. - Тепер слово тільки за вами. - звернувся він до своєї заступниці.

- Нехай скаже щось у своє виправдання! – очі жінки блиснули.

Всі присутні повернулися до дівчини, з довгим каштановим волоссям і зелено-блакитними очима. Рада зрозуміла, що їй треба щось відповідати, і що від цієї відповіді залежить остаточний вердикт директора.

- Я не стану себе виправдовувати! Я щиро жалкую про те, що сталося, і знаю, що ви мене ніколи не пробачите! Я не повинна була дозволяти їй іти за мною. – клубок став у горлі. Рада ледве стримувалась, щоб не росплакатись.

 – Отже, вирішено! З цієї хвилини ти більше не вчишся в Резенфорді! - суворим тоном виніс вирок директор. - Іди, збирай речі!

Рада слухняно кивнула і підвелася з дивана. У цей момент світ ніби перекинувся. Похитнувшись, вона облизала пересохлі губи, та з острахом, спитала:

- Можна, я схожу на стайню, попрощаюся з Ніколет?

- Тільки швидко! Кристаліт на Землю відбуває через три години! – сказав директор. – Ви повинні до повноліття знаходитися у домі опікунки.

Рада знову кивнула і попленталася слідом за деканом до гуртожитку факультету. Наступні десять хвилин пройшли мовчки.

За останні п'ять років гуртожиток Вольфрама розрісся на кілька нових двоповерхових котеджів. Тепер їх було вже десять, кожен стояв один навпроти одного.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше