Глава 23. Пастка у лісі

Ніч у таборі більше не була спокійною. Навкруги була тиха ніч, тілики дерева шелестіли своїм листям, а на небі виднілись яскраві зорі.

Біля вогнищ сиділи солдати , гріли руки , хтось сумував по своїм рідним, а хтось мріяв про своє спокійне життя, ну а деякі тихо розмовляли між собою. Полум`я тріщало, кидаючи червоні відблиски на їхні втомлені обличчя.

Біля одного з вогнищ сиділи Бред, Томас, старий солдат Гілберт і ще кілька чоловіків. Всі вони вступили в ряди солдат переважно по одній причині - через бідність, відсутність роботи, борги. Були навіть такі солдати, які хотіли здобути пригоди, славу і честь.

Тільки для старого Гілберта - це не було потрібно. В роки своєї молодості він служив лицарем дому Персі і був відданим охоронцем лорда Генрі Персі, графа Нортумберленду. Та зроками він захотів захищати Англію. Бред в свою чергу хотів забеспечити щасливе майбутнє своіїй коханій. Томас - честі і слави, він був самий молодший із солдат, і думав, що це буде надійним спосіб.

Томас мовчки дивився у вогонь, а потім тихо сказав:

— Чули, що сказав той розвідник?

— Про пастку? — буркнув Гілберт.

— Ага.

Бред провів рукою по волоссю.

—Значить, іспанці нас не залишать у спокої.

Гілберт фиркнув.

—На війні ніхто нікого у спокої не залишає.

Томас нахилився ближще до вогню.

—Але цього разу вони хочуть наших командирів.

Один із солдат тихо присвиснув.

—Значить,завтра буде гаряче.

Бред мовчав.

Гілберт подивився на нього.

—Чого ти такий похмурий?

—Думаю.

—Про що?

Бред знизив плечима.

—Про дім.

На кілька секунд усі замовкли.

Потім Томас з болем в очах сказав:

—У мене вдома маленький брат, який чекає мого повернення.

—Скільки йому?

—Дев`ять.

Він сумно посміхнувся.

—Коли я йшов на війну, він плакав і кричав, що піде зі мною.

Гілберт тихо засміявся.

—І що ти йому сказав?

—Що війна - це не пригода.

Він зітхнув.

—Але він мені не повірив.

Бред сказав:

—Я теж колись не вірив.

—У що?

—Що війна така.

Бред подивився на свої руки.

—Я думав... це буде честь, слава, перемога, винагорода та військові трофеї.

Гілбет похитав головою.

—Молоді завжди так думають.

—А що думають старі?

Старий солдат довго мовчав.

Потім сказав:

—Що найкраща перемога - це повернутись додому живим.

Солдати засміялися.

Але сміх був коротким.

Томас раптом подивився у темряву за табором.

—А якщо завтра ми не повернемося?

Ніхто не відповів. 

Полум`я тріщало. Вітер хитав гілки дерев.І десь далеко у темряві кричала нічна птаха.

Гілбрт нарешті сказав:

—Тоді хоча б битися будемо так,щоб нас памятали.

Бред кивнув.

—Ага.

Сказав він і додав:

—Щоб вдома могли сказати, що ми не боялися.

Томас усміхнувся.

—Хоча я боюся.

—Я теж,—сказав Бред.

Гілберт пирхнув.

—Тільки дурні не бояться.

Він підкинув у вогонь гілку.

—Але страх не заважає битися.

Вогонь спалахнув яскравіше. І солдати сиділи біля нього, мовчки думаючи про те, що може принести завтрашній день.

У штабному наметі  зібралися командири. 

Вільгельм стояв над картою. Біля нього — Жерар, кілька офіцерів і кілька досвідчених розвідників.

Розвідник, який повернувся з лісу, ще важко дихав.

— Я бачив їх… — сказав він. — Лучники між деревами. І кіннота далі в глибині.

— Скільки? — коротко спитав Вільгельм.

— Багато.

У наметі запала тиша.

Жерар схрестив руки на грудях.

— Вони чекають, поки ми пошлемо розвідку.

Один із офіцерів тихо сказав:

— Або поки командири самі поїдуть перевіряти.

Вільгельм повільно кивнув.

— Саме цього вони і хочуть.

Він підняв голову.

— Дон Алонсо не дурень.

Інший офіцер насупився.

— Тоді що робити?

Вільгельм провів пальцем по карті.

— Ми поїдемо.

Усі здивовано подивилися на нього.

— Але… — почав хтось.

— Але ми поїдемо не так, як вони очікують.

Його очі холодно блиснули.

— Якщо вони хочуть пастку… ми зробимо вигляд, що не бачимо її.

Жерар усміхнувся куточком губ.

— А потім?

— А потім… — тихо сказав Вільгельм, — закриємо їх у їхній власній пастці.

На світанку невеликий загін вирушив із табору. Попереду їхали Жерар, Маріус і кілька солдатів. Трохи позаду — ще кілька вершників.

Анастасія міцніше стиснула повід.

Ліс був тихий.

Занадто тихий.

Вона відчувала це всім тілом.

— Тобі не подобається ця тиша? — тихо сказав Жерар поруч.

— Ні.

— Мені теж.

Він уважно дивився між деревами.

— Тримайся ближче.

Анастасія кивнула.

Вони просувалися повільно. Було дуже тихо, все завмерло навіть птахи перестали літати. Анастасія розуміла - вони не одні.

Раптом кінь одного з солдатів нервово фиркнув.

Жерар різко підняв руку.

— Стоп.

Загін зупинився.

Тиша стала важкою.

І тоді…

свист.

— СТРІЛИ!

Із темного лісу одночасно вилетіли десятки стріл.

Один із солдатів закричав і впав із коня.

— Засідка!

Іспанці вискочили з-за дерев.

Лучники стріляли майже впритул.

З усіх боків лунав тупіт коней.

— В атаку! — закричав Жерар.

Мечі блиснули.

Почалась битва.

Анастасія ледве встигла відбити удар іспанського солдата. Метал гучно задзвенів.

Другий ворог кинувся на неї.

Вона різко ухилилася і вдарила його мечем але її рана дала про себе знати. Вона почала кровотечити і біль був нестерний. Але Анастасія не хотіла видавати своє слабке місце,битва є битва .