Глава 22. Тиша після битви

Англійський табір повільно оговтувався після жорстокої битви.
Над землею висів важкий запах крові, диму й лікарських трав. Поранених приносили один за одним і клали на грубі ноші біля великого намету лазарету.
Усередині лікар Едвард працював без перепочинку.
— Гарячу воду сюди!
— Тримайте його міцніше!
— Ні, стрілу не висмикуйте, спершу розріз!
Його голос лунав твердо і спокійно.
Помічники метушилися поруч, подавали бинти, ножі, ганчірки. Руки лікаря рухалися швидко і впевнено. Він бачив війну багато років і знав: тут не можна вагатися.
Іноді з намету долинав приглушений крик.
Іноді — тільки важке дихання.
Робота не зупинялася.
Трохи далі, біля кількох вогнищ, сиділи виснажені солдати.
Дехто мовчки дивився у полум’я, інші тихо розмовляли.
Біля одного з вогнищ сидів молодий солдат на ім’я Бред. Його обличчя було блідим, а на плечі виднівся свіжий бинт.
Поруч сиділи троє його товаришів.
Довго всі мовчали.
Тріскали дрова.
Потім Бред повільно зняв із шиї невеликий кулон на тонкому ланцюжку.
— Хлопці…
Солдати підняли голови.
— Якщо завтра зі мною щось станеться… хто з вас передасть це?
Він простягнув кулон.
— Це для моєї дівчини.
Один із солдатів тихо пирхнув.
— Та припини ти, Бред. Ми всі завтра живі будемо.
Бред сумно посміхнувся.
— Хотів би я в це вірити.
Він дивився на кулон так, ніби бачив щось дуже далеке.
— Вона подарувала його мені… коли нам було по дванадцять.
— Дванадцять? — здивувався один.
— Ага.
Бред тихо засміявся.
— Ми тоді бігали по полях… ловили метеликів… крали яблука у сусіда.
Солдати слухали мовчки.
— У неї золотисте волосся, — продовжив він тихо. — М’яке… як сонце. І шкіра… така гладенька…
Він замовк на секунду.
— А губи… — він ледь усміхнувся. — Я постійно хотів їх поцілувати.
Один із солдатів похитав головою.
— Ти безнадійний романтик, Бред.
— Можливо.
Бред опустив погляд у вогонь.
— Вона моя богиня… моя муза… моє натхнення.
Його голос трохи затремтів.
— Я хотів зробити її щасливою. Побудувати дім… посадити сад…
Він тихо видихнув.
— Але, мабуть, не в цьому житті.
Він дістав складений лист.
— Якщо я не повернуся… передайте їй.
Один із солдатів взяв кулон і стиснув його в руці.
— Сам віддаси, дурню.
Інший тихо додав:
— Так. Після війни всі повернемося.
Бред подивився на них і кивнув.
Але в його очах залишився страх.
Далеко від англійського табору, серед темного лісу, горіли інші вогні.
Іспанський табір.
У великому наметі стояв запах вина і мокрої шкіри.
За столом сидів дон Алонсо де Варгас.
Перед ним лежала карта.
Навколо стояли офіцери.
Алонсо підняв погляд.
— Серед англійців є один солдат.
Офіцери переглянулися.
— Молодий. Зелені очі.
Один із офіцерів нахилив голову.
— Ви хочете, щоб ми його вбили?
Алонсо повільно усміхнувся.
— Ні.
Він зробив ковток вина.
— Я хочу знати, хто він.
Він провів пальцем по карті.
— Дізнайтесь його ім’я.
І тихо додав:
— Якщо буде можливість… приведіть його живим.
Його очі блиснули холодом.
У лазареті було тихо.
Еліот лежав на ліжку. Його рука була перев’язана товстими бинтами.
Коли до намету зайшла Анастасія, він одразу усміхнувся.
— О, Маріус.
— Як ти?
— Чудово. Лікар каже, що тепер я зможу битися… приблизно як п’яний кухар.
Анастасія тихо засміялася.
Вона сіла поруч.
— Рука болить?
— Коли рухаю — так.
Він уважно подивився на неї.
— А ти як?
Вона мовчала.
Еліот тихо сказав:
— Це був твій перший раз… так?
Анастасія повільно кивнула.
— Я бачила його очі.
Її голос став тихішим.
— Він був таким же наляканим, як і я.
Еліот мовчки слухав.
— Я не думала, що це буде так…
Вона заплющила очі.
— Я відчуваю… ніби частина мене померла.
Еліот тихо зітхнув.
— Ні.
Він подивився на неї.
— Це означає, що ти ще людина.
Він усміхнувся трохи сумно.
— Повір… найстрашніше — коли перестаєш щось відчувати.
Вона підняла погляд.
І вперше за довгий час її очі трохи заспокоїлися.
У штабному наметі стояла напружена тиша.
Вільгельм дивився на карту.
Навколо стояли командири.
— Наші розвідники бачили сліди коней, — сказав один із них.
— Скільки?
— Багато.
Інший додав:
— У лісі зламані гілки. Наче там стоїть загін.
Вільгельм насупився.
— Вони не відступили.
Офіцер тихо сказав:
— Вони чекають.
Вільгельм підняв голову.
— Ні.
Його голос став холодним.
— Вони готують пастку.
У наметі запанувала тиша.
Глибока ніч.
Табір майже спав.
Раптом із боку лісу почувся тупіт коня.
Вартові підскочили.
— Хто там?!
Із темряви виринув вершник.
Це був розвідник.
Його кінь ледве тримався на ногах.
Солдат сповз із сідла й впав на землю.
Він важко дихав.
— Іспанці…
Навколо зібралися люди.
— Вони… не відступили…
Він підняв голову.
Його очі були повні страху.
— Вони готують пастку.
Запала тиша.
І тоді він прошепотів:
— І цього разу їхня ціль…
Він подивився на командирів.
— Наші командири.