Глава 21. Туман полем

Ніч була холодною і тихою.
Біля невеликого вогню сиділи двоє — Жерар і Маріус. Полум’я тихо потріскувало, кидаючи на їхні обличчя червонуваті відблиски.
Навколо табір майже спав. Лише зрідка було чути, як десь пирхає кінь або тихо перемовляються вартові.
Жерар довго мовчав, дивлячись у вогонь.
Нарешті він тихо сказав:
— Маріус… є дещо, що я повинен тобі сказати.
Анастасія підняла очі.
Його голос був серйозний, навіть трохи напружений.
— Я не планував говорити це зараз… не перед битвою.
Він на мить замовк.
— Але завтра ми можемо не повернутися.
Полум’я тріснуло.
— Тому скажу прямо. Ти мені подобаєшся.
Анастасія завмерла.
— І не як товариш по зброї, — тихіше додав Жерар.
Він глянув їй просто в очі.
— Якщо я виживу… ти даси мені відповідь.
Пауза затягнулася.
— А якщо ні… тоді відповіді не потрібно.
Анастасія не знала, що сказати. Її серце билося швидко.
Вона лише тихо кивнула.
Попереду була війна.
Перед світанком
Ранок був холодний і сирий.
Сірий туман стелився над полем.
Табір прокидався.
Солдати мовчки готувалися до бою.
Десь точили мечі — метал скреготів у тиші.
Хтось перевіряв ремені броні.
Хтось годував коней.
Коні нервували. Вони тупотіли копитами і різко іржали.
Біля одного з вогнищ солдати писали листи.
Прощальні листи.
Один молодий лучник витер очі рукавом і швидко сховав пергамент.
Усі розуміли — сьогодні багато хто не повернеться.
Анастасія стояла трохи осторонь.
Перед її очима раптом з’явився Рейвенголл.
Старі кам’яні стіни.
Сад біля замку.
Вона згадала батька.
Хоч він і зробив їй багато болю, але зараз вона все одно думала про нього.
Потім згадала матір.
Її тихий голос.
Її лагідну усмішку.
І сестру.
А потім… Вільгельма.
Чоловіка, який колись обіцяв їй майбутнє… і зрештою покинув її.
Анастасія тихо витерла сльозу.
Можливо, сьогодні вона більше ніколи не побачить свій дім.
У цей момент до неї підійшов Жерар.
Він поклав руку їй на плече.
— Якщо стане гаряче… тримайся поруч зі мною.
Поява іспанців
Туман почав розходитися.
І на горизонті з’явилися вони.
Іспанська армія.
Довгі ряди солдатів.
Червоні й золоті прапори майоріли на вітрі.
Попереду стояла піхота.
Позаду — арбалетники.
По флангах — кіннота.
Їх було значно більше.
Солдати почали тихо шепотітися.
Тоді вперед виїхав Вільгельм.
— Слухайте мене!
Тиша накрила поле.
— Ми стоїмо тут не тільки за короля.
Він обвів поглядом солдатів.
— Ми стоїмо за Англію!
Його голос лунав над полем.
— Ми б’ємося за наші домівки. За наші сім’ї. За тих, кого любимо!
Він підняв меч.
— За Англію!
— За Англію! — закричали солдати.
Початок битви
Перші стріли злетіли в небо.
Арбалетні болти свистіли в повітрі.
Кілька солдатів впали.
Роги загриміли.
Кіннота рушила вперед.
Земля затремтіла під копитами.
І почався хаос.
Мечі дзвеніли.
Люди кричали.
Коні падали.
Кров бризкала на траву.
Перше вбивство
До Анастасії кинувся іспанський солдат.
Вона ледве відбила його удар.
Потім ще один.
І раптом її меч увійшов йому під ребра.
Солдат захрипів і впав.
Анастасія завмерла.
Вона щойно вбила людину.
Її руки почали тремтіти.
Дуель Жерара
Недалеко Жерар бився з іспанським офіцером.
Мечі дзвеніли.
Іспанець був досвідченим бійцем.
Але Жерар різко розвернувся і вдарив.
Меч увійшов під нагрудник ворога.
Офіцер упав.
Дон Алонсо де Варгас
На пагорбі стояв чоловік у темній броні.
Дон Алонсо де Варгас.
Високий, широкоплечий, з холодними темними очима.
Він уважно спостерігав за боєм.
І раптом його погляд зупинився.
На Маріусі.
Його зацікавили риси цього солдата.
Надто тонкі.
Надто правильні.
А потім він побачив зелені очі.
Очі, сповнені рішучості.
Алонсо ледь усміхнувся.
— Цікаво…
Вибух
Раптом у повітрі почувся шиплячий звук.
Темна куля впала неподалік англійців.
— Граната! — закричав солдат.
За мить пролунав вибух.
Земля здригнулася.
Дим і полум’я вирвалися вгору.
Кількох солдатів відкинуло.
Хтось кричав від болю.
Там, де щойно стояли люди, тепер лежали тіла.
Зрив Анастасії
Анастасія дивилася на це, не кліпаючи.
Її дихання стало важким.
Перед очима знову з’явилося обличчя солдата, якого вона вбила.
Кров.
Крики.
Поле смерті.
Її руки почали тремтіти.
Вона опустилася на коліно.
Тіло здригнулося від короткої судоми.
— Маріус! — крикнув Жерар.
Він схопив її за плече.
— Дивись на мене! Дихай!
Вона підняла очі.
Повільно вдихнула.
Але в її погляді вже щось змінилося.
Війна залишила свій слід.
Бій поступово стихав.
Поле було всіяне тілами.
Поранені стогнали.
Над небом кружляли ворони.
Жерар підійшов до Анастасії.
Він уважно подивився на неї.
— Ти бився сьогодні як лев, Маріус.
Він трохи нахилив голову.
— Але в твоїх очах… я бачу щось інше.
Анастасія мовчала.
І над полем знову опустилася тиша.