Глава 17. Тінь з підземелля

Минуло кілька днів після битви.
Гарнізон поволі оговтувався. Дим від поховальних вогнищ уже розвіявся, але запах попелу все ще висів у холодному повітрі. Багато солдатів були поранені, деякі лежали в лазареті, інші вже поверталися до тренувань.
Найбільше всі хвилювалися за Еліота.
Рана, яку він отримав, рятуючи Жерара, була дуже глибокою. Меч іспанського солдата розсік йому бік майже до ребер.
Лікар Едуард три ночі майже не відходив від нього.
Він промивав рану гарячим вином, обробляв її настоєм полину й шавлії, міняв пов’язки. Гарячка не спадала довго, і Жерар уже почав боятися найгіршого.
— Якщо ти помреш, — бурчав він, сидячи біля ліжка, — я знайду тебе навіть на тому світі.
На четвертий день Еліот нарешті відкрив очі.
— Ти… занадто голосний для мертвих, — прошепотів він.
Жерар лише важко видихнув.
Коли лікар зняв пов’язку, на боці Еліота залишився великий шрам — темна груба лінія від ребер до спини.
— Будеш носити його все життя, — сказав Едуард. — Але радій, що носиш взагалі.
Еліот посміхнувся.
— Я ще побігаю.
Анастасія теж ще не повністю одужала.
Рана на її нозі заживала дивно. Іноді вона пульсувала так, ніби під шкірою щось ворушилося.
Особливо вночі.
Вона нікому про це не говорила.
Одного вечора Анастасія пішла до річки.
Берег був майже порожній. Сонце вже сховалося, і вода відбивала холодне світло місяця.
Вона зайшла у воду, щоб трохи зняти біль у нозі.
Раптом за деревами з’явився Еліот.
Він зупинився.
На мить він відвернувся.
Він давно знав правду.
Ще з того дня, коли вони з Жераром випадково побачили Маріуса біля річки. Тоді все стало зрозуміло.
Але вони вирішили мовчати.
Еліот тихо відійшов трохи далі і став біля стежки.
Коли до річки підійшли двоє солдатів, він їх зупинив.
— Йдіть нижче по течії.
— Чому це? — буркнув один.
Еліот спокійно поклав руку на руків’я кинджала.
— Бо тут зайнято.
Солдати перезирнулися і пішли.
Еліот залишився стояти спиною до води.
— Спокійно, Маріус, — тихо сказав він. — Я постою тут.
Тієї ночі Анастасія прокинулася від різкого болю.
Її рана наче загорілася.
Вона різко сіла на ліжку.
Серце калатало.
І тоді вона почула звук.
Глухий.
Далекий.
Наче камінь упав у воду.
Перед очима одразу сплив той підземний тунель… і блакитне світло над дивним озером.
Рана на нозі запульсувала ще сильніше.
Наче щось кликало її.
Наступного дня солдати тренувалися на полі.
Жерар і Маріус билися на мечах.
Сталь дзвеніла, удари були швидкими.
Раптом Жерар різко відступив.
— Маріус.
— Що?
Він уважно подивився на нього.
— Ти дивно поводишся останнім часом.
— Просто рана.
Жерар довго мовчав.
Він знав, що Маріус — це жінка.
Але іноді йому здавалося, що вона приховує ще щось.
— Якщо щось трапиться, — тихо сказав він, — скажи мені.
Анастасія лише кивнула.
У цей момент на поле вийшов військовий стратег.
Вільгельм.
Солдати одразу випрямилися.
Його погляд ковзнув по строю… і на секунду затримався на Маріусі.
Це була коротка мить.
Але Жерар це помітив.
І йому це дуже не сподобалося.
Тієї ж ночі табір спав.
Вітер тихо колихав намети.
Анастасія прокинулася раптово.
Рана на нозі горіла так, ніби її різали ножем.
Вона тихо вийшла з намету.
Навколо було тихо.
Але раптом вона відчула щось.
У лісі.
Щось дивилося на табір.
Анастасія повільно підняла голову.
Між деревами щось рухалося.
Велика тінь.
Дуже повільно.
І тоді місяць на мить виглянув з-за хмар.
У темряві спалахнули очі.
Блакитні.
Точно такі самі, як світло того підземного озера.
У Анастасії перехопило подих.
— Це… воно…
Рана на її нозі різко запульсувала.
Наче істота відчувала її.
Тінь повільно зробила крок ближче до табору.
І раптом з темряви пролунав тихий, глухий звук.
Наче щось велике вдихнуло повітря.
Анастасія відступила на крок.
Вона зрозуміла одну страшну річ.
Це створіння прийшло сюди не випадково.
Воно прийшло за нею.