Глава 16. Сон про дім

Анастасії снився дивний і водночас дуже теплий сон.
Вона йшла знайомими доріжками саду свого рідного замку Рейвенголл. Осіннє повітря було наповнене запахом троянд, а золоті листки повільно падали з дерев.
Анастасія провела пальцями по пелюстках білої троянди і усміхнулася.
Їй здавалося, що вона знову стала тією безтурботною дівчиною, якою була колись.
Попереду стояла її сестра.
Жива.
Сестра дивилася на неї і усміхалася.
— Настю… — тихо сказала вона.
Анастасія підійшла ближче.
— Я скучила…
Вони разом пішли до оранжереї. Усередині було тепло і тихо. Там росли рідкісні трави і квіти, які їхня матір привозила з різних країн.
Біля великого вікна сиділа їхня матір.
У руках вона тримала книгу.
— Колись давно один моряк побачив у морі русалку… — читала вона тихим голосом.
Анастасія слухала і відчувала, як у її серці з’являється тепло.
Вона згадувала вечори біля каміна, історії про море, далекі острови, піратів і великі кораблі.
Їй було так добре, що вона не хотіла прокидатися.
Але сон почав розчинятися.
Анастасія повільно відкрила очі.
Перед нею була не оранжерея.
Над головою висіла груба тканина військового намету.
Нога боліла так сильно, що вона ледве стримала стогін.
Вона спробувала поворухнутися — і різкий біль пронизав усе тіло.
На правій нозі була товста пов’язка.
Рана пульсувала і горіла.
У цей момент до намету зайшли Жерар і Еліот.
— Маріус! — вигукнув Еліот.
— Ти прокинувся!
Анастасія насилу підняла голову.
— Що… сталося?
Жерар сів поруч.
— Ти нічого не пам’ятаєш?
Вона похитала головою.
Тоді вони розповіли їй усе.
Про яму в лісі.
Про рану.
Про страшну гарячку, яка ледь не вбила її.
Про лікаря Едуарда, який майже всю ніч боровся за її життя.
— Ти мало не помер, друже, — сказав Еліот.
Анастасія мовчала.
Потім Жерар додав:
— І ще одна новина.
— Яка?
— У нас новий військовий стратег.
— Хто?
— Вільгельм.
Серце Анастасії на мить стиснулося.
Але вона не подала вигляду.
— Зрозуміло, — тихо сказала вона.
— Через два дні ми виступаємо проти іспанців, — додав Еліот.
— Але ти залишаєшся тут.
— Це наказ лікаря.
Війна, у якій опинився гарнізон, тривала вже кілька років.
Іспанська корона намагалася розширити свій вплив у Європі та захопити важливі торгові шляхи.
Іспанські війська нападали на англійські території, намагалися захопити порти і стратегічні дороги.
Англія змушена була оборонятися.
Саме тому королівські лицарі постійно відправлялися в походи, щоб стримати наступ іспанських солдатів.
Ця війна була не тільки за короля.
Вона була за їхні домівки.
За їхню землю.
Коли настав день битви, гарнізон зібрався на полі.
Перед ними стояв новий стратег — Вільгельм.
Він розгорнув карту.
— У нас три плани, — сказав він.
План А — головний наступ.
План Б — якщо ворог прорве фланг.
План С — якщо доведеться відступати.
Військо рушило вперед.
Битва була жорстокою.
Мечі дзвеніли, щити тріщали.
Крики поранених змішувалися з ревом коней.
Жерар бився в самому центрі бою.
Поруч із ним стояв Еліот.
Раптом один із іспанських солдатів підкрався до Жерара ззаду.
Жерар цього не бачив.
Але Еліот побачив.
— Жераре!
Він кинувся вперед.
Меч ворога вдарив його в бік.
Еліот впав на коліна.
— НІ! — закричав Жерар.
Через кілька секунд нападник лежав мертвий.
Битва тривала ще довго.
Зрештою іспанські солдати відступили.
Поле бою було вкрите тілами.
Поранених несли до лазарету.
Загиблих складали разом і спалювали на великих похоронних багаттях — це був старий військовий звичай.
Дим піднімався до темного неба.
А війна все ще не закінчилася.
Тієї ночі Анастасія знову марила.
Її тіло горіло від гарячки.
— Вільгельм… — прошепотіла вона.
Саме в цей момент Вільгельм проходив повз лазарет.
Він почув своє ім’я.
І зайшов у намет.
Коли він підійшов до ліжка, його серце завмерло.
Перед ним лежала Анастасія.
З коротко зрізаним волоссям.
У солдатському одязі.
Поранена.
Він повільно сів поруч.
— Анастасія… — прошепотів він.
Вона марила і не чула його.
Він обережно поцілував її в лоб.
— Пробач мене…
Він пам’ятав той день, коли покинув її.
Йому погрожували її вбивством.
І єдиний спосіб врятувати її — змусити її зненавидіти його.
Тому він сказав ті жорстокі слова.
Але сам він не міг забути її.
Жодної ночі.
Він закривав очі — і бачив її.
Її усмішку.
Її очі.
Він не міг їсти.
Не міг спати.
І мріяв лише про одне.
Після війни повернутися до неї.
І попросити її стати його дружиною.
Але тепер вона лежала тут.
На війні.
Поранена.
— Тобі нічого не потрібно було доводити… — тихо сказав він.
Через кілька днів серед солдатів почали з’являтися чутки.
Дехто помітив, що Маріусу почали давати більше їжі.
Інколи йому дозволяли користуватися запасами зі штабу.
Солдати почали бурчати.
— Чому цьому Маріусу стільки уваги?
— Ми всі воюємо однаково.
Анастасія почула ці розмови.
І одного вечора вона пішла до штабу.
— Солдат Маріус, пане стратег.
Вільгельм підняв голову.
— Чого ти хотів?
— Я хотів попросити вас про одну річ.
— Слухаю.
— Будь ласка, не давайте мені ніяких особливих привілеїв.
Вільгельм здивувався.
— Чому?
— Тут багато солдатів. Вони воюють так само, як і я.
— І мені незручно отримувати те, чого не отримують інші.
Вона говорила спокійно і твердо.
— Я звичайний солдат.
— І хочу, щоб до мене ставилися так само, як до всіх.
— Це моя єдина просьба, пане стратег.
— Добре, Маріус, — сказав Вільгельм.
— Як скажеш.
— Дякую.
Вона розвернулася і швидко пішла.
А Вільгельм довго дивився їй услід.
Він знав правду.
Він знав, що під обладунками солдата ховається леді Анастасія.
Але вона сама ще не здогадувалася, що її таємниця вже розкрита.