Глава 15. Поранення Анастасії

Анастасія бігла темним тунелем, майже не розбираючи дороги. Її серце шалено калатало у грудях, а в голові ще лунав моторошний крик тієї істоти з підземного озера.
Вона бігла вперед, поки раптом не побачила знайоме місце.
Ту саму яму.
Анастасія різко зупинилася. Її груди швидко підіймалися й опускалися від втоми. Декілька секунд вона просто стояла, намагаючись заспокоїтися.
Їй здавалося, що з темного тунелю за нею хтось спостерігає.
Вона повільно підняла голову.
Над ямою сяяв місяць. Хмари повільно пропливали небом, іноді закриваючи його світло.
І раптом вона побачила два силуети.
— Маріус! — пролунав знайомий голос.
Це були Жерар і Еліот.
— Маріус, ти живий?! — крикнув Еліот.
Анастасія швидко отямилася.
— Тут! — відповіла вона, намагаючись говорити грубішим голосом.
Жерар швидко розмотав солдатський канат і кинув його вниз.
— Хапайся! Ми витягнемо тебе!
Анастасія міцно схопилася за мотузку.
— Тягніть!
Жерар і Еліот почали витягувати її нагору.
Та раптом різкий біль пронизав її ногу.
Наче чиїсь гострі кігті розірвали шкіру.
Анастасія скрикнула.
— Що сталося?! — крикнув Жерар.
— Нічого! Тягніть! — відповіла вона.
За кілька секунд вони витягли її з ями.
Анастасія важко впала на траву.
Жерар допоміг їй сісти, але раптом помітив кров.
— Маріус… у тебе нога!
Еліот нахилився і уважно подивився на рану.
— Це не схоже на подряпину від звичайного звіра…
Анастасія на мить замовкла.
— Поки вас не було… я побачив у ямі тунель, — сказала вона, продовжуючи грати роль юнака. — Там було підземелля… і купа кісток.
— Кісток? — перепитав Еліот.
— Людських і тварин.
Жерар насупився.
— А потім?
— Я побачив блакитне світло. Там було озеро… а у воді щось рухалося.
— Що саме? — тихо спитав Жерар.
— Не знаю, — відповіла вона. — Але воно закричало так, що в мене аж вуха заклало. Я побіг назад… а коли ви мене витягували — воно подряпало мене.
Жерар мовчки подивився на рану.
— Нам треба йти звідси.
Вони рушили вперед.
Ліс поступово рідшав. На сході почало світлішати небо.
Починався світанок.
Раптом вони почули тупіт копит.
По дорозі мчали вершники з королівським прапором.
— Королівський орден… — здивовано сказав Жерар.
— Напевно, якісь новини, — додав Еліот.
Вони повернулися до табору.
У кімнаті Жерар і Еліот перев’язали рану Маріуса.
Коли вони очистили її, Жерар уважно подивився на подряпини.
— Маріус… це зробив дуже великий хижак.
— Можливо, — відповіла Анастасія.
Потім вона раптом спитала:
— А той солдат?
Еліот опустив очі.
— Ми відвезли його до лікаря… але він помер.
Анастасія важко зітхнула.
— Шкода. Ми зробили все, що могли.
Наступного ранку всіх лицарів зібрали на полі.
Командир голосно оголосив:
— Від сьогодні у нашого загону новий військовий стратег.
Вперед вийшов чоловік у темному плащі.
Анастасія завмерла.
Це був Вільгельм.
Її серце різко стиснулося.
Стільки часу минуло… а вона все одно відчувала біль від тієї зустрічі.
Вільгельм теж помітив юнака.
Його погляд на мить затримався на Маріусі.
Йому здалося, що він уже десь бачив це обличчя.
Після оголошення він підійшов ближче.
— Ми десь бачилися? — спитав він.
Анастасія швидко змінила голос.
— Ні, пане.
Жерар одразу втрутився.
— Йому треба до лікаря. Маріус поранений.
Він узяв її за плече і повів геть.
Вільгельм довго дивився їм услід.
Його не покидало дивне відчуття знайомства.
Тієї ночі Анастасія не могла заснути.
Рана на нозі почала сильно боліти.
Біль ставав усе сильнішим.
Невдовзі її почало трусити від холоду.
А потім тіло охопив сильний жар.
Вона важко дихала.
Перед очима все почало плисти.
Незабаром почалося марення.
Їй здавалося, що вона знову стоїть біля того підземного озера.
Чує жахливий крик істоти.
І чує голос Вільгельма.
— Ти слабка…
Анастасія заплющила очі.
— Ні… — прошепотіла вона.
У цей момент двері різко відчинилися.
— Маріус!
До кімнати забіг Жерар, а за ним Еліот.
Жерар торкнувся її лоба.
— Чорт… він горить!
— Я покличу лікаря! — сказав Еліот.
Через кілька хвилин до кімнати зайшов лікар.
Це був Едуард Браун, старий лікар гарнізону.
Йому було близько шістдесяти років. Його сиве волосся було зібране у короткий хвіст, а на обличчі лежали глибокі зморшки.
Едуард служив у королівській армії вже понад тридцять років. Колись він був польовим лікарем і бачив десятки битв.
У гарнізоні його поважали. Він врятував не одного солдата.
Лікар підійшов до ліжка.
— Що сталося?
Жерар відповів:
— Це Маріус. Його поранило в лісі. Тепер у нього сильна гарячка.
Едуард оглянув рану і насупився.
— Інфекція.
Він відкрив свою шкіряну сумку і дістав інструменти.
— Треба очистити рану.
Він закип’ятив ніж у гарячій воді.
— Тримайте його.
Жерар і Еліот притримали Маріуса.
Анастасія навіть у напівсвідомості відчула сильний біль, коли лікар очищав рану.
Едуард видавив гній і промив подряпини відваром полину, шавлії та чебрецю.
Після цього він наклав густу трав’яну мазь і перев’язав ногу.
Під ранок жар почав спадати.
Анастасія нарешті заснула.
Едуард важко зітхнув.
— Він ледве не помер.
Жерар напружено подивився на нього.
— Маріус виживе?
— Якщо інфекція не повернеться — так. Але йому потрібно лежати щонайменше два тижні.
Жерар подивився на непритомного Маріуса.
Попереду була війна.
А їхній друг навіть не міг підвестися з ліжка.