Глава 14. Яма під темним лісом

Туман повільно розвіювався між деревами.
Маріус, Жерар і Еліот ще кілька хвилин стояли мовчки. Після дивних галюцинацій кожен із них намагався зрозуміти, що це було.
— Скажіть чесно… — тихо сказав Еліот. — Це мені одному здалося, що ми бачили щось… не зовсім справжнє?
Жерар похмуро посміхнувся.
— Ні. Я теж щось бачив.
Маріус нічого не відповів. Він просто махнув рукою.
— Нам треба йти. Гарнізон уже недалеко.
Вони рушили вузькою лісовою стежкою.
Але раптом Жерар різко зупинився.
— Стійте.
На землі попереду лежала людина.
Коли вони підійшли ближче, стало видно — це солдат королівської армії. Його плащ був розірваний, а на боці темніла глибока рана.
— Він ще живий! — вигукнув Еліот.
Маріус миттєво опустився поруч із ним.
Він швидко оглянув рану.
— Ніж або короткий меч… — тихо сказав він. — Крові багато.
Він розірвав шматок своєї сорочки і щільно перев’язав рану.
— Треба зупинити кров.
Поранений солдат ледве відкрив очі.
— Розбійники… — прошепотів він.
Жерар насторожено озирнувся.
— Де?
Але відповідь вони отримали одразу.
Між деревами почувся тріск гілок.
Із темряви вийшли люди.
П’ятеро.
У руках у них були ножі та короткі мечі.
Один із них усміхнувся.
— Дивіться-но… ще солдати.
Жерар тихо сказав:
— Чудово. У нас навіть мечів немає.
Еліот підняв із землі товсту гілку.
— Значить будемо битися тим, що є.
Перший розбійник кинувся вперед.
Жерар різко відступив і вдарив його гілкою по руці. Меч випав у траву.
Другий напав на Еліота.
Вони зіштовхнулися плечима і впали на землю.
Маріус швидко витягнув маленький метальний ніж.
Різкий рух.
Ніж врізався одному з розбійників у плече.
Той закричав.
Ще один нападник кинувся вперед.
Маріус висипав на землю жменю металевих шипів.
Нападник наступив на них і завив від болю.
Жерар у цей момент підбіг і вдарив його палицею.
Еліот теж уже підвівся і штовхнув іншого розбійника в дерево.
Бій тривав недовго.
Коли розбійники зрозуміли, що втратили перевагу, один із них крикнув:
— Відступаємо!
І вони зникли в темному лісі.
Жерар важко дихав.
— Ну… це було весело.
Маріус одразу повернувся до пораненого солдата.
— Треба віднести його до гарнізону.
Жерар і Еліот допомогли підняти чоловіка.
Вони повільно рушили вперед.
Але раптом земля під ногами Маріуса провалилася.
— Обережно! — крикнув Еліот.
Та було пізно.
Він зник у темряві.
Маріус упав у глибоку яму, приховану травою.
— Маріус! — вигукнув Жерар.
Знизу пролунав голос.
— Я тут!
Еліот нахилився над ямою.
— Ти живий?!
— Так… але вибратися не можу.
Жерар глянув на пораненого солдата.
Той ледве тримався на ногах.
— Слухайте, — сказав Маріус знизу. — Спочатку віднесіть його до гарнізону. Йому потрібен лікар.
— А потім поверніться за мною.
Жерар похитав головою.
— Ми не можемо тебе тут залишити.
— Можете, — відповів Маріус. — Я зачекаю.
Еліот зітхнув.
— Вона… тобто він… має рацію.
Жерар нахилився до ями.
— Тільки не помри без нас.
— Постараюся.
Вони підняли пораненого солдата і пішли до гарнізону.
Їхні кроки поступово стихли.
Анастасія ще довго дивилася вгору на вузьке коло неба.
Тепер поруч нікого не було.
Не потрібно було прикидатися.
Не потрібно було бути Маріусом.
Вона провела рукою по короткому волоссю.
— От і залишилася сама, — тихо сказала вона.
Її очі поступово звикали до темряви.
І тоді вона помітила кістки.
Спочатку вона подумала, що це гілки.
Але коли придивилася уважніше, побачила людський череп.
Анастасія завмерла.
Кістки лежали всюди.
Скелети тварин.
І навіть людей.
— Значить… я не перша, хто сюди впав.
Раптом вона помітила темний отвір у стіні ями.
Наче вхід у печеру.
Вона підійшла ближче.
Звідти тягнувся вузький підземний тунель.
— Можливо… там є вихід.
Вона витягнула кинджал і обережно пішла вперед.
Тунель був холодним і вологим.
Її кроки тихо відлунювали.
І раптом попереду з’явилося голубе світло.
Вона повільно рушила далі.
Тунель раптом розширився.
Перед нею відкрилася підземна печера.
Посеред неї було озеро.
Його вода світилася тихим голубим сяйвом.
Анастасія підійшла ближче.
Вода була прозора.
Вона нахилилася і подивилася вниз.
Спочатку вона бачила лише своє відображення.
Але раптом вода здригнулася.
І з темної глибини почала підніматися тінь.
Щось велике.
Повільно з води піднялася страшна істота.
Її очі світилися холодним голубим світлом.
Анастасія різко відскочила.
Серце шалено билося.
— Що це за…?!
Страх переміг цікавість.
Вона різко повернулася і побігла назад тунелем.
Її кроки гучно лунали під землею.
Вона бігла, поки знову не побачила знайоме місце — ту саму яму.
Вона зупинилася, важко дихаючи.
І ще довго не наважувалася озирнутися.
Бо їй здавалося…
що в темряві тунелю щось дивиться на неї.