Глава 13. Після туману

Коли туман остаточно розвіявся, ліс знову став тихим.
Маріус, Жерар і Еліот ще кілька хвилин стояли мовчки. Кожен із них намагався зрозуміти, що саме сталося.
— Це було… дивно, — нарешті сказав Еліот.
Жерар провів рукою по волоссю.
— Я клянусь, я бачив свою матір. Наче це було насправді.
Маріус нічого не відповів. Його думки були зайняті зовсім іншим.
Він знову чув слова Вільгельма.
«Ти слабка, Анастасіє…»
Маріус різко вдихнув і відкинув ці думки.
— Нам треба йти далі, — тихо сказав він.
Вони рушили вперед вузькою стежкою.
Ліс усе ще був темним, але вже десь далеко починало світлішати небо.
Раптом Жерар зупинився.
— Стійте.
На землі попереду лежало тіло людини.
Воїн.
Його плащ був порваний, а на плечі виднівся знак королівської армії.
— Це наш солдат… — тихо сказав Еліот.
Вони обережно підійшли ближче.
Чоловік був ще живий.
Він важко дихав.
— Вода… — ледве прошепотів він.
Маріус швидко став на коліна поруч із ним.
— Він поранений, — сказав він.
На боці солдата була глибока рана, ніби від ножа або короткого меча.
Жерар насторожено озирнувся.
— Це не вовки зробили.
Еліот тихо додав:
— Значить, тут були люди.
Маріус швидко розірвав шматок тканини і перев’язав рану.
— Тримайся, — сказав він пораненому.
Солдат важко ковтнув повітря.
— Засідка… — прошепотів він.
— Хто? — швидко запитав Жерар.
— Розбійники… їх багато… вони напали на наш загін…
Він ледве підняв руку і показав кудись у глиб лісу.
— Там…
І раптом десь між деревами пролунув тріск гілки.
Усі троє різко обернулися.
Жерар тихо сказав:
— Ми тут не одні.
З темряви між деревами почали з’являтися силуети людей.
Один.
Другий.
Третій.
У руках у них були ножі та короткі мечі.
Еліот тихо прошепотів:
— Схоже, ми знайшли тих самих розбійників.
Маріус повільно піднявся на ноги.
Він витягнув свій кинджал.
— Тоді доведеться прориватися.
Жерар усміхнувся.
— Нарешті щось цікаве.
Еліот теж дістав зброю.
Розбійники почали повільно оточувати їх.
Але троє друзів уже стояли поруч.
І були готові битися.