Глава 12. Ніч у проклятому лісі

Темний ліс був тихий.

Маріус, Жерар і Еліот йшли вузькою стежкою між високими деревами. Світло місяця ледве пробивалося крізь густі гілки.

Раптом із кущів попереду пролунало низьке гарчання.

Троє воїнів різко зупинилися.

У темряві блиснули жовті очі.

Потім ще.

І ще.

З кущів повільно вийшла зграя великих сірих вовків. Вони рухалися тихо, майже безшумно, але їхні погляди були голодними і злими.

— Чорт… — прошепотів Еліот.

Жерар тихо сказав:

— У нас же немає мечів.

І це була правда. На фестиваль вони прийшли без важкої зброї. При собі були тільки кинджали.

Перший вовк раптово кинувся вперед.

— Обережно! — вигукнув Жерар.

Маріус миттєво відступив і швидким рухом витягнув із пояса маленький метальний ніж.

Свист.

Ніж блиснув у повітрі і врізався вовкові в плече.

Тварина завила від болю.

— Звідки у тебе це?! — здивувався Еліот.

— Потім! — коротко відповів Маріус.

Він швидко витягнув із-за пояса маленький шкіряний мішечок і різким рухом висипав на землю жменю гострих металевих шипів.

Один із вовків наступив на них і голосно завив.

Але зграя не відступала.

Тоді Маріус дістав ще кілька маленьких металевих предметів — кальтропи, залізні “їжаки”.

Він кинув їх у траву перед вовками.

Ще два звірі наскочили на них і різко відскочили, поранивши лапи.

Цієї секунди було достатньо.

Жерар схопив товсту гілку.

— Еліот! Бий!

Вони почали відганяти вовків камінням і палицями.

— Біжимо! — вигукнув Маріус.

І троє друзів кинулися вперед у темний ліс.

Вони бігли між густими деревами, ламаючи гілки і продираючись крізь кущі.

Позаду все ще чулося гарчання.

Вовки могли йти за ними по запаху.

Але раптом повітря стало холоднішим.

І між деревами почав з’являтися густий туман.

Спочатку легкий.

Потім усе щільніший.

Через кілька хвилин вони вже ледве бачили один одного.

— Жераре? — тихо сказав Еліот.

Відповіді не було.

Туман поглинув звуки.

І раптом кожен із них побачив щось своє.

Жерар раптом опинився в маленькій кімнаті.

На ліжку лежала його мати.

Бліда і слабка.

— Жераре… — тихо сказала вона.

Його серце стислося.

Це був день, який він пам’ятав найкраще.

День, коли вона померла.

— Мамо… — прошепотів він.

Але раптом щось здалося дивним.

Вона дивилася на нього неприродно.

Наче тінь.

Жерар різко вдихнув.

— Ні… це не правда.

Він заплющив очі.

— Це лише туман!

І видіння зникло.

Еліот побачив поле бою.

Крики.

Мечі.

Він лежав на землі, поранений.

Над ним стояв ворог із піднятим клинком.

— Ти був занадто самовпевнений, — холодно сказав незнайомець.

Еліот відчув страх.

Але потім він стиснув кулаки.

— Ні… я ще живий.

— Це не правда.

Туман здригнувся.

І картина зникла.

Анастасія побачила інше.

Великий зал.

Свічки.

Біла сукня.

Це був день її весілля.

Вільгельм стояв поруч.

Спочатку він усміхався.

А потім його погляд став холодним.

— Ти слабка, Анастасіє.

Його голос звучав зневажливо.

— Ти ніколи не будеш поруч зі мною.

— Ти лише порожня леді.

Серце болісно стиснулося.

Але тепер вона вже була іншою.

Вона тихо сказала:

— Ні.

Її голос став твердим.

— Ти більше не маєш влади наді мною.

Вона зробила крок назад.

— Це лише спогад.

Туман навколо неї почав розсипатися.

Через кілька секунд густий серпанок повільно розвіявся.

Жерар, Еліот і Маріус знову стояли поруч.

Жерар важко дихав.

— Ви… теж це бачили?

Маріус кивнув.

— Так.

Еліот озирнувся на темний ліс.

— Це місце прокляте.

Маріус підняв погляд на небо.

Зірки знову світили яскраво.

Але ніхто з них ще не знав…

що попереду на них чекає значно більша небезпека.