Глава 11. Тіні серед зірок

Коли сльози закінчилися, Анастасія довго сиділа біля тихої річки.
Вода повільно текла між камінням, відбиваючи світло ліхтарів із далекого ярмарку.
Вона витерла очі і глибоко вдихнула холодне нічне повітря.
— Досить… — тихо сказала вона сама собі.
Вона стиснула пальці в кулак.
— Ти нікому нічого не винна. Ніхто не допоможе тобі, крім тебе самої.
Її голос звучав тихо, але впевнено.
— Я сильна. Я все зможу. І я йтиму до кінця.
На її обличчі з’явилася слабка усмішка.
Серце поступово заспокоювалося.
Анастасія піднялася з каменя.
— Гаразд… треба знайти Жерара та Еліота.
Вона повернулася до ярмарку.
І саме в цю мить її погляд зупинився.
Серед натовпу вона побачила знайоме обличчя.
Серце на секунду завмерло.
Вільгельм.
Він стояв біля однієї з крамниць, обіймаючи молоду дівчину.
Вони сміялися.
Наче в світі не існувало жодних проблем.
Анастасія завмерла.
У грудях знову піднявся холод.
Вона дивилася на них кілька секунд.
— Отже… — тихо сказала вона.
Її погляд ковзнув по дівчині.
— Подивимось, на кого ти мене проміняв.
У її голосі з’явилася гірка іронія.
— Подивимось, хто буде терпіти всі твої звички і твій характер.
Вона повільно відвела погляд.
— Гаразд… роби що хочеш.
На її губах з’явилася коротка усмішка.
— Щастя тобі… і твоїй дівчині.
Вона зробила вигляд, що не помітила його.
І просто пішла далі.
Жерар і Еліот стояли біля сцени, де щойно закінчилася вистава.
Коли вони побачили Маріуса, Жерар одразу підійшов ближче.
— Маріус, що сталося?
— Нічого, — швидко відповіла Анастасія.
— Ти виглядаєш дивно.
Вона злегка усміхнулася.
— Просто живіт трохи заболів. Потрібно було подихати свіжим повітрям.
Еліот уважно подивився на неї.
— Тепер усе добре?
— Так.
Жерар кивнув.
— Тоді нам пора повертатися.
— Уже?
— Так. Нам ще треба пройти через ліс.
Еліот додав:
— Це коротша дорога до гарнізону.
Він озирнувся на темне небо.
— Але краще не затримуватися.
— Чому?
— У цьому лісі іноді з’являються розбійники. І хижаки.
Жерар усміхнувся.
— І всякі страшні історії.
Незабаром вони залишили село.
Над ними розкинулося темне небо, всіяне тисячами зірок.
Ліс зустрів їх прохолодою і запахом вологої землі.
Анастасія підняла голову.
— Ви знаєте ці сузір’я?
Жерар похитав головою.
— Я знаю тільки одне.
— Яке?
— Кухоль елю.
Еліот засміявся.
Анастасія тихо усміхнулася.
— Коли я була маленькою… моя старша сестра розповідала мені про зірки.
Жерар глянув на неї.
— Справді?
— Вона знала багато історій.
Анастасія дивилася на небо.
— Вона розповідала, що кожне сузір’я має своє значення.
Її голос став тихішим.
— Коли я засинала, я закривала очі і уявляла, що живу в казці.
Еліот уважно слухав.
— Де зараз твоя сестра? — обережно запитав Жерар.
Анастасія на мить замовкла.
— Її вже немає.
Вона подивилася на небо.
— Вона дивиться на мене звідти.
Запала тиша.
Еліот тихо сказав:
— Вибач…
Анастасія кивнула.
— Коли нам було по шістнадцять років… наш батько вирішив видати її заміж.
— За кого?
— За чоловіка, який був старший за нього.
Жерар нахмурився.
— І він був… не дуже хорошою людиною.
Анастасія продовжила:
— Люди казали, що у нього було багато жінок. Але всі вони дивним чином зникали.
Еліот тихо сказав:
— Це звучить страшно.
— Нам теж було страшно.
Вона глибоко вдихнула.
— Але ми нічого не могли змінити.
Вона опустила очі.
— Коли сестра поїхала… її карета вирушила дорогою через гори.
— А потім?
— Через кілька днів прийшов лист.
Її голос затремтів.
— Нам написали, що карета впала з обриву.
Жерар тихо сказав:
— І…
— Вона загинула.
Довгий час вони йшли мовчки.
Анастасія тихо продовжила:
— Вона була для мене всім.
— Ми мріяли подорожувати.
— Хотіли побачити море.
Вона усміхнулася крізь сум.
— Хоча ніколи його не бачили.
Еліот тихо сказав:
— Море справді красиве.
— Ми хотіли відчути морський вітер.
— І побачити русалку.
Жерар здивовано засміявся.
— Русалку?
— Ми читали, що якщо людина бачить русалку — це приносить щастя.
Вона похитала головою.
— Ех… спогади.
Потім вона раптом зупинилася.
— Гаразд. Досить про це.
Вона подивилася на друзів.
— Куди нам іти далі?
Еліот дістав невеликий згорток.
— Командир дав нам карту цього лісу.
Жерар усміхнувся.
— Тож ми не заблукаємо.
Вони зайшли глибше в темний ліс.
Дерева навколо ставали густішими.
Вітер тихо шумів у гілках.
— Місцеві кажуть, що цей ліс проклятий, — сказав Жерар.
— Чому?
— Люди, які заходили сюди… іноді не поверталися.
Еліот тихо додав:
— Кажуть, що вночі тут з’являються тіні.
— Тіні?
— Душі тих, хто загинув у цьому лісі.
Анастасія нервово усміхнулася.
— Дуже весела історія.
— Є ще одна, — сказав Жерар.
— Про що?
— Про величезних сірих вовків.
Саме в цей момент десь у темряві пролунало виття.
Вони всі різко зупинилися.
З кущів повільно з’явилися кілька великих сірих вовків.
Їхні очі світилися у темряві.
Жерар тихо прошепотів:
— Схоже… історії були правдиві.
Еліот повільно дістав меч.
— І вони голодні.
Анастасія теж витягнула свій клинок.
У темному лісі почалося тихе гарчання.
Зграя почала повільно оточувати їх.
І тепер відступати було вже нікуди.